Розділ «Андрій Курков Лагідний янгол смерті»

— Сни, — погодився я.

— А мені теж сни російською у дитинстві снилися, — приєдналася до нашої розмови Гуля.

— Це тому, що у вас у Казахстані забагато москалів, — сказав Петро.

— Петю! — Галя з докором поглянула на свого чорновусого.

— Їх усюди забагато, — додав Петро. Певно, вирішив, що цим доповненням пом’якшить сенс сказаного.

Мене раптом почав розбирати сміх. Петро подивився на мене здивовано, а я вже на повну силу сміявся. Мені зовсім не до речі пригадався анекдот про те, як новий росіянин прийшов до старого єврея і сказав: «Татку, дайте грошей!»

— Ти чого це? — запитав мене по-російському Петро.

— Та нічого, — намагаючись стриматися, відповів я крізь сміх. — Анекдот пригадав...

— Який?

Миттю я подумав, що якщо розкажу йому саме той анекдот, який мені пригадався, то він подумає, що в мене дах поїхав.

— Грузинський гаїшник зупиняє у Тбілісі росіянина на «Жигулях», — почав я розповідати перший анекдот, який спав на гадку. — «Ви, — каже, — перевищили швидкість. Пишіть пояснювальну грузинською». «Грузинською? — дивується росіянин. — Я не вмію». А грузин стоїть, мовчить і чекає. Подумав росіянин і вклав у свої права п’ятдесят баксів. Простягнув права грузину. Той узяв, витягнув купюру, заховав до кишені й каже: «Ось бачиш, а гавариш, грузинської не знаєш! Половину пояснювальної уже написав!»

На моє здивування, анекдот не викликав у слухачів навіть усмішки. Петро дивився на мене вичікувально. У його погляді я помітив чи то жалощі, чи то хвилювання.

— Не люблю анекдотів про національності, — сказав він за декілька хвилин. І відразу перейшов на українську: — І взагалі, повернемося до Києва, тоді за оковитою і порегочемося. А поки що сміятися зарано...

Мені стало сумно. «Сміятися ніколи не зарано», — подумав я, не погоджуючись із Петром. Я ще міг би собі уявити ситуацію, коли сміятися вже запізно. Але навіть коли запізно сміятися — сміх може просто змінювати своє значення, перетворюючись зі сміху веселощів на сміх відчаю, на сміх божевільного.

Я позирнув у вікно і побачив, що між нами і морем раптом виникли дачні будиночки, сади, виноградні зелені дахи дворів. І все це було розфарбоване у таку яскраву зелень, що важко навіть було уявити, що наближається календарна осінь. Складно було уявити, що все це може пожовкнути, почервоніти чи взагалі залишитися без фарб, скинувши листя на землю.

Щось м’яке вдарило мене по обличчю і впало на стіл. Я відсахнувся від вікна. На столі лежав недостиглий плід інжиру. Ще кілька таких недостиглих плодів залетіло до нашого вікна.

— Хлопці бавляться, — сказав Петро, визираючи з вікна. Я теж визирнув і побачив позаду біля насипу замурзаних пацанів, які махали нам руками.

Гуля взяла зі столу інжирину і кинула собі до рота.

Інжирна атака повернула нам хороший настрій. Ми зібрали по купе інжирини, сполоснули їх у казанку, потім вихлюпнули воду у вікно.

— Малувато, — сказав Петро, роздивляючись викладені в два ряди на столі недостиглі плоди.