Розділ «Частина друга Душа»

– Десь я чула вже ці слова, – сказала Яніна. – Здається, їх любила промовляти фрекен Бок.

– Знаю, це лаборантка на нашому факультеті, – цілком серйозно сказав він.

«От мені й стало добре, – подумала Яніна. – Добре, тільки дуже пізно. Дуже пізно й сумно. Немов серед пустелі, швидше на великому полі, кінець якого видніється десь далеко, а з того краю, з якого ти прямуєш, чути чийсь голос, до якого, ти знаєш, напевне, не повернешся».

– Я бачила, як вони слухали вас. Точніше – зовсім не слухали. Кожен робив, що хотів. Спершу декотрі озиралися на мене, а потім перестали. А під кінець…

«А під кінець лекції в аудиторії стояв справжнісінький гамір, крізь який мій бідолашний диктофон не міг навіть спіймати голос лектора», – мала б сказати вона.

– Одна дівчина точно слухала, крім вас, звичайно…

– Я прийшла спеціально…

– Але одна дівчина з тих, в аудиторії, мене таки слухала. До кінця. Вона завжди слухає. І знаєте чому? Вона глуха. Тактак, вона глуха і мусить слідкувати за моїм ротом, моєю мімікою, аби зчитувати слова. Якось вона сказала мені, що боїться пропустити ту мить, коли я вимовлю її ім’я. Щодо решти… Є ще, правда, одна поетеса, котра таки цікавиться літературою. Один хлопець із задатками критика. Кілька, які затято мріють про «червоний диплом». Інші ж прийшли на філфак або від безвиході, бо кудись-інде не могли піти, або за гроші заради будь-якого диплома. Такий вирок для сучасної філології підписало саме життя. Як і всієї, як прийнято казати, гуманітарної сфери. На інших курсах по троє-четверо студентів, котрі відчайдушно чіпляються за слова, сказані до них, від невміння жити. Ви бачили коли-небудь людину, котра не вміє плавати, але борсається у воді й раптом під рукою намацує дошку чи поліно, за яке можна вчепитися?

– І ви…

– І я кажу це цілком спокійно. І про мої погляди знають колеги. Одна з них дуже злиться, бо вважає філологію, зокрема літературознавство, словесні вправи, найважливішим заняттям у світі. Вона, здається, цілком серйозно мене ненавидить. Вона – один з чотирьох стовпів, які підпирають факультет. Я до них не належу.

Яніна відчула – те, заради чого вона йшла слухати його лекцію, – не спрацьовує. Не народжуються особливі почуття. А не спрацьовує тому, що він такий самий, як і вона, – страшенно самотній ізгой, виродок в цьому житті, мутант чи то з минулого, чи з майбутнього, результат трагічної помилки, краплина чийогось там первинного слизу. І це відштовхує?

– Ви такий цинік? – спитала вона, хоч і знала, що це не так.

– Якби ж то… Я реаліст, для якого реальність – це те, по чому не можна йти. Знаєте, як у біблійній притчі – щоб піти по воді, не по дну, а по воді, треба дуже вірити, що це можливо. Я не вірю, що це можливо, а заплющую очі й уявляю, що йду. Коли розплющую – води вже по самісіньку шию. Треба вертатися. І так кожного разу. Мужності йти далі не вистачає, іноді кажеш собі – ось я повірю й піду по воді, але розумієш – цього не буде. Як там, до речі, живе Ніна?

Він сказав це без будь-якого переходу, раптово. Яніна зрозуміла – втікає від тієї реальності, про яку щойно, перед тим, говорив. Але коли він осягнув її, цю реальність? Як же йому має бути гірко…

– Я її не бачила давно, дуже давно. А в її теперішньому селі взагалі ніколи не була.

– І я не був, – сказав він.

Підняв келишок з рештками коньяку. Випили, сьорбнули кави.

– Ви впізнали мене відразу? – спитала Яніна.

– Так. Пригадуєте, ви приїжджали на наш випускний?

– Пригадую, звісно, – зітхнула вона. – Мене запросила Ніна. Не знаю, чому вона це зробила.