Розділ «Частина друга Душа»

Острів Сильвестра

І будуть зорі біля мене падати.

Поезія, що й казати, печальна. Вона проникнута тим сумом, який властивий для стану душі, коли власне цей самий стан стає філософією, філософією за самим змістом. Щоб досягти такого стану, треба багато медитувати або ж просто роздумувати над цим життям, пропускаючи його крізь своє серце й розум, переймаючись болями цього життя, власними й чужими, а тоді видати той згусток, у якому сконцентрувалося все, що було відомо тобі як автору особисто, й передати далі.

Або ж зазнати великого, колосального потрясіння, здатного екзерсис зробити болем, що кричить тишею, яка промовистіша за найпотужніший, найрозпачливіший крик.

У житті Свідзінського було й те, й інше. На час написання цього вірша він пережив крах сподівань зробити хоча б якусь мінімальну кар’єру, засвідчити свою невипадковість не лише в літературі, в поезії, але й у реальному житті, пережив соціальні й особисті по трясіння, стан закоханості й умиротворення, сімейних конфліктів і зраду дружини. Пережив критику своїх двох перших збірок «Ліричні поезії» та «Вересень» і невдалу спробу пояснити свою суспільну і творчу позиції. Пережив те, що дружина його покинула, і вже знав, що вона, хвора на сухоти, приречена і не зазнала щастя з тим, іншим, заради кого його покинула. Ще попереду її смерть і завершення циклу, присвяченого пам’яті Зінаїди Сулковської і почуттям самого Свідзінського до неї. І все ж поет стоїть на рубежі, де не лише підсумовує свій шлях, але де й визначає, як би сказали тепер, модель своєї поведінки на майбутнє. Зрештою, ніякої моделі, як такої, і немає, і не планується чи програмується. Просто поет і людина на ім’я Володимир Свідзінський усвідомлює: він частина чогось вищого, ніж звичайна людська суєта. І те, що вічне і було завше, відколи цей світ існує, – місяць надламаний (може, молодий, а може, частково прихований хмарою чи хмарами), сніг на вітах, виноград, поле, зорі стають не лише близькими, а мовби частиною цієї людини. Вона може розмовляти з ними, відчувати, а може, вони й забирають, всмоктують у себе рештки його злобливої туги, що була немовби помстою за нездійснені мрії і сподівання. Так, напевне, почувалися мільйони людей, здатних на живі почуття взагалі, але тільки поет здатен висловити не лише словом взагалі, але єдино можливим, точним, вражаючим образом. Хоча поету повинно й боліти найбільше – і чуттям, і словом.

Мені довелося читати міркування про те, що міг почувати скромний коректор журналу «Червоний шлях», потім видавництва, а насправді великий поет, коли йому доводилося читати опуси своїх більш удачливих колег по перу, правити у них помилки, пропускаючи до друку те, що, власне, поезією не було. А що міг поет Свідзінський почувати, коли вони заходили у редакцію? У скромний кабінет, де сидів чоловік, що за всіма зовнішніми ознаками був маргіналом, невдахою, тим, хто не зумів нічого взяти від цього життя.

Але тут можна поставити, на мій погляд, цікаве питання. Чому все те, що відбувалося в країні в той час – п’ятирічки, марші, лозунги, битви за врожай і за виплавку сталі, політичні процеси, клятви у вірності, які приносили моральні і матеріальні дивіденди, – мовби проходить повз скромного коректора, який був Поетом? Поетом з великої літери. Поетом справжнім… Відповідь значною мірою також у цьому вірші.

Відверто кажучи, я вагався, який вірш вибрати, щоб показати саме Свідзінського – його світ, його суть, відчуття, і те, що робило його великим поетом. Те, що поет почував протягом останнього десятиліття, найліпше він висловив у вірші, який починається словами: «У рідній моїй стороні не маю я рідного дому». Це писалося у 1939 році, коли інший великий, навіть геніальний поет Павло Тичина у збірці, за яку отримав Сталінську премію першого ступеня, «признавався»:

Глибинним будучи і пружним,

Чужим і чуждим рідних бродів,

Я володію аркодужним

Перевисанням до народів.

Згадайте інше тичинівське: «Ви знаєте, як липа шелестить у місячні сріблясті ночі?» – і ви зрозумієте, сподіваюся, в чому річ. А річ у тому, що знати, навіть не чути, а саме знати, пригадати, як шелестить липа – це природне людське почуття. Поет підіймає, підносить його до високого рівня, коли поезія виростає із найнепомітнішого на перший погляд процесу життя. Що таке шелест липи? Звичайний порух листя під впливом іншого руху – вітру, кажучи мовою фізиків. Місячні ночі, себто ночі повністю або переважно безхмарні (бо сріблясті), як правило, безвітряні. Отож шелест липи в такі ночі ледь чутний і порухи листя ледь помітні. Їх можна зауважити за особливого стану душі й особливого вслухання. Того стану, при якому виникає наступний заклик: «Піди, збуди, цілуй їй очі». Але це природний порух, це такий настрій, коли душа справді співає. Це людське в людині.

У випадку з аркодужним перевисанням до народів маємо справу із штучно спровокованою рефлексією, навіть не рефлексією, а її імітацією, яку прагнуть приховати, видаючи за бажання творити поетичне бачення із епітета, породженого лозунгом. Це, по суті, смерть людини, яка живе. Свідзінський порівнює в цьому другому вірші дерева в чужому дворі, де він живе в чужому домі, із в’язнями. Вони такі ж в’язні, як поет, замкнений простором нав’язаних йому уявлень. З тією різницею, що дерева ростуть природно, як їм і належить рости, хоча й нема під ними трави, а будинок, можна так зрозуміти, затуляє зорі. Будинок, в якому живе невільна людина, в котрої нема власного дому!

Але повернемось до першого цитованого вірша Свідзінського. Його печаль, як сніг на вітах, умирилася, як сніг на вітах, і осиплеться. Коло замкнеться, і в середині його буде чиста і прозора душа. А цю прозорість у свою чергу викристалізовують три неодіймані радості: самотність, труд, мовчання. Які це гіркі радості – самотність, труд і мовчання, поєднані в одне! Але вони й утворюють ту високість душі й духу, з якої народжується поет Свідзінський, незмірно великий і в той же час зовнішньо доступний. Як холодна тиша під надламаним місяцем.

І далі ми вже не питаємо, чому цей поет мовби не помічав тих ритуальних танців, нав’язаних суспільству в тридцяті роки, чому, пишучи для себе і для доньки, за його ж висловом, він писав так, що знаходив тоді і знаходить зараз відгук у наших душах, торкаючись насамперед їх найпотаємніших струн. Цінність буття будь-якої людини, як і цінність життя світунів, як він називає світлячків, дивовижних рослин – наголоватки, яка не буває божевільною, памолотка, повію, про яких більшість читачів довідується з цих поезій, хмар, які десь там, саме в його Україні називають памелами, набуває раптом конкретного і всеосяжного, а може, й неосяжного змісту. Воно цінне, як цінне людське життя само по собі, незалежно від того, чим людина займається, яке місце вона посідає. Так ми підходимо до того значення, якого набуває та непомітна, непоказна, а внутрішня духовність, яка й становить вищу сутність людини, якщо вона хоче почуватися людиною і єднає слово з душею, з внутрішнім “я”».


20


– Навіщо ви метали бісер перед свиньми? – прямо спитала Яніна, коли вже вони сиділи в кав’ярні навпроти філологічного корпусу (факультет мав свій корпус, правда, наполовину ще з одним факультетом, але чомусь будинок називався філологічним корпусом) і пили каву з коньяком.

– Он як? Цих милих, симпатичних дівчаток ви вважаєте свиньми?

Сильвестр вимовив ці слова гнівно, навіть різко, але очі його сміялися.

– Фе, як некультурно, – додав.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Острів Сильвестра» автора Лис В.С. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина друга Душа“ на сторінці 16. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи