Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

— Помовч! Дай мені закінчити… Що за манера — лізти зі своїми дурними… припущеннями… Так, він умер. Від якоїсь старечої хвороби. Я тут ні при чому.

— Від чого він умер?

— Та не пам’ятаю я! Начебто, інфаркт. Біг ранесенько — і брик… Я тут ні при чому! Я нікуди не їхала. Була вдома…

— Скільки років ти з ним жила?

— Років п’ять, — промурмотіла Анжела. — Ні… Три з половиною. Начебто так.

— Хто тобі повірить, коли так плутаєшся?

— А ти що, слідчий? Ти мене в кабінет викликав?

— Нам із тобою жити двадцять вісім років, — нагадав Влад. — За найоптимістичнішими прогнозами… А за песимістичними — п’ятдесят. Колись давай.

Анжела надулася.

— Якщо тебе заарештують, — сказав Влад, — нам обом буде дуже, дуже зле. Пам’ятаєш свого Гарольда?

— Він не мій, — відрізала Анжела. — І я кажу правду. Я — спадкоємиця Оскара, а його родичі…

— Оскар — це твій чоловік? Старий фармацевт?

— Я не говорила, що він фармацевт. Я казала, що він зробив гроші на ліках.

— Ну, треба ж мені якось його називати…

— Називай його Оскар.

— Гаразд, — Влад кивнув. — Тож у нього була рідня? І їм не сподобалося…

— Була і є, — крізь зуби прошипіла Анжела. — А Оскар написав заповіт, за яким чималий шматок дістається мені. Їм — фірма. Мені — гроші. По-моєму, все чесно.

— Але вони так не вважають? Слухай, а дата на заповіті яка? Чи не підписав він…

— Так, — Анжела похмуро кивнула. — Він переписав заповіт… колись ж бо був інший, певна річ… Переписав на мою користь за три дні до того, як помер на ранковій пробіжці. Як невдало вийшло!

— Невдало, — погодився Влад.