Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

Чи хотіла Анжела помучити його? Чи була це чергова демонстрація? Чи вона просто перечепилася на вулиці, вдарилася головою і втрапила до лікарні? І не може навіть подзвонити?

А може, сталося щось іще?

Влад ніколи не переймався особливо питаннями, чим вона живе, чим займається і де гроші бере. Ці незручні питання завжди відкладалися на «потім», тож, звісно, така ситуація не могла тривати вічно. Останнім часом Влад, зачарований рахунком «один-два-три», неприпустимо мало думав про майбутнє.

Покрутившись трохи у холі готелю, Влад рушив назад, додому. Щохвилини усередині нього наростала ірраціональна туга. За кожним поворотом увижалася фігура в червоному пальто, і він ні з того ні із сього пригальмовував, та так, що машину злегка заносило на слизькій дорозі, й двічі йому роздратовано просигналив водій з авто позаду.

Щойно переступивши поріг, він почув довгий телефонний дзвінок. Мало ключ не зламав, відмикаючи, схопив трубку:

— Алло?!

— Владе, мені треба негайно поїхати.

— Де ти? — запитав він з погано приховуваною жадобою.

— Ти що, не зрозумів?! Мені треба поїхати. Ти можеш виїхати просто зараз?

— Можу… Зажди. Куди їхати? Куди виїхати? У мене зобов’язання перед видавництвом…

— Мені треба поїхати, — повторила Анжела, втрачаючи решки терпіння. — Мені треба. Негайно. Через годину ти міг би мене підібрати в готелі? Чи ні… Ліпше на звичному місці, на зупинці. Чи ні… краще їдь від свого будинку в напрямку міста, і десь біля турбази — знаєш, де турбаза? — я тебе перехоплю.

— Не розминемося? — повільно запитав Влад.

— Дивися уважно, — сухо кинула Анжела. — Я стоятиму біля узбіччя… Мене важко не помітити.

За годину п’ятнадцять вони котили, залишаючи захід праворуч і позад себе, а з усіх дзеркал на Влада дивилося червоне з позолотою небо. Сутінкова пора завжди, від самого дитинства, викликала у нього почуття розгубленості й незахищеності. У такий час добре сидіти перед каміном із книжкою, пачкою печива і гарячим чаєм у порцеляновій чашці.

Невиразно бурмотіло радіо. Клац — і в салоні запала тиша, така самісінька, як під час їхньої першої зустрічі, коли Влад пригальмував біля узбіччя з наміром запропонувати допомогу жінці в рудій шубі.

— Ти не міг би включити музику? — запитала Анжела.

— Помовч, будь ласка, — попросив Влад.

І вони їхали далі серед тиші.

У приміській зоні їх зупинив дорожній інспектор. Влад відчув, як напружилася його супутниця. Інспектор посвітив ліхтариком у Владові документи, кинув зацікавлений погляд на жінку в червоному пальто і дозволив їхати далі. Анжела кілька разів озирнулася через плече на смугасті шлагбауми, що перекривали дорогу.

— Що ти утнула? — процідив Влад крізь зуби.