Розділ «ВІДЬМИН ДАР»

Ірка розтисла пальці. Не чекавши цього, Тетянка гепнулась на підлогу.

— Я егоїстка? — страшним шепотом спитала Ірка. — Я? І ти теж туди? — злі сльози бризнули в неї з очей. — Через тебе ми вшелепалися в цю історію — я не хотіла брати тебе на шабаш, а ти наполягла! Це заради тебе я билась із мерцями, і людожери теж мене ледь не зжерли — усе через тебе! А ти кажеш, що я егоїстка!?

— Ти не розумієш! — по Тетянчиних щоках покотились сльози. — Я до мами хочу!

— Я все життя до мами хочу! — закричала Ірка. — І кого це хвилює?

Тетянка не відповідала. Вона мовчки плакала, уткнувшись обличчям у коліна.

Ірка придушено схлипнула й кинулась до себе в кімнату.

Вона не мала, просто не мала права говорити таке Тетянці! Бачте, вона через Тетянку вшелепалася! А як інакше? Розвернутись і полетіти додому? Хай подруга сама викручується? А коли Ірку два місяці тому викрали? Тетянка ж шукала її по всьому місту, із псами-ярчуками билась, і з відьмою теж! І, між іншим, жодного разу не сказала, що, мовляв, «через тебе, Ірко, вшелепалися».

Але з іншого боку, що за дитсадок? Мама її, бачте, чекає! Скажи спасибі, що чекає! Ірку, он, не чекає. І ніколи не чекала! Дівча шморгнуло носом. Довелося визнати: саме тому вона й напалася на Тетянку. Звичайнісінькі заздрощі, Ірко! Соромно!

Схлипуючи, вона підійшла до вікна. Тепер треба вибачатись, а так не хочеться. І посваритися з Тетянкою теж не хочеться… Дівча витерло долонею мокрі очі.

З-за вікна почулося застережливе котяче няв.

— З’явився. То з’являється, то зникає — шастає, де йому заманеться, — у найкращому бабусиному стилі пробурчала Ірка й визирнула в сад, шукаючи очима кота.

І перше, що вона побачила, була Тетянка, котра чимчикувала до хвіртки.

Ірка розчинила вікно:

— Ти… Що… Ану повернись!

Біля самісінької хвіртки Тетянка озирнулась:

— Ти маєш рацію! — крикнула вона. — Я справді сама винна! Спасибі тобі за допомогу, далі я впораюсь!

— Ні! — Ірка ледь не випала з вікна. — Я не те хотіла сказати! Стривай!

Але Тетянка її не послухала. Вона відчинила хвіртку й швидко попрямувала стежкою вгору.

З височезних кущів смородини, що розрослися біля сусіднього паркана, плавно, як бджоли погожого літнього дня, верхи на вінику вилетіла бабуся зі строгим учительським «пучком» на голові та два дівчиська на мітлах — руде й золотоволосе.

Акуратно зависнувши просто в Тетянки над головою, літунки тихесенько полинули за нею.