Розділ «ВІДЬМИН ДАР»

Три подружки здивовано втупилися в неї, навіть Тетянка отетеріла:

— З чого ти взяла?

— А як же! — продовжуючи посміхатись, сказала Ірка. — У мене бабуся дуже полюбляє мексиканські серіали, то вона каже, що в Мексиці найпоширеніша хвороба — амнезія. Геть памороки забиває, людина навіть імені свого згадати не може.

У Наталки почервоніли щічки, Карина втупилася в тарілку й лише руда Алла незворушно процідила:

— Ми пам’ятаємо свої імена.

— Та що ти кажеш?! — відразу перехопила ініціативу Ірка. — Знаєш, у мене мама зараз у Німеччині, то вона пише, що в німців заведено спочатку вітатися, потім знайомитись і тільки тоді питати про марку автомобіля. Дивний звичай, чи не так?

Наталка з Кариною знову зніяковіли, а з виразу Аллиного обличчя було зрозуміло, що вона щось гарячково обмірковує: мама в Німеччині плюс лейбл на брючках вимагали осмислення. Ірка посміхнулась: а про Німеччину й справді солідно вийшло.

Алла тим часом переварила нову інформацію й поблажливо кивнула, немовби дозволяючи Ірці — що мала такі брючки й маму в Німеччині — лишитися в її, Аллиному, високому товаристві. Слід було уточнити тільки одну дрібничку.

— Ну що ж, доброго дня, якщо ти так наполягаєш. Наші імена ти вже знаєш… від своєї подружки, — Алла скривила рота й ковзнула по Тетянці зневажливим поглядом. Та вмить зіщулилася, а Ірка відчула, що її починає розбирати злість. — То, може, хоч тепер розкажеш нам про свою машину? За німецьким звичаєм.

Та-а-ак, влипла. З рудою треба бути обережніше — вовка за вуха ловить.

— Я взагалі не чула, аби хтось під’їжджав, — досить невпевнено пробелькотіла Карина.

Ірка відразу ж поквапилась скористатись її словами:

— А в Тетянки такий величезний сад! Навіть якщо колона КамАЗів повз нього проїде — то в будинку нічого не буде чутно.

Руда знову перекривилась — вихваляти бодай щось, що належало Тетянці, у цій компанії було не заведено.

— Отже, ти приїхала на КамАЗі? — відразу ж підхопила Алла. — Батько — водій? — і вона зневажливо глянула на Ірку, як на безнадійну біднячку.

— Ірка прийшла пішки, — втрутилась Тетянка. — Її будинок зовсім поруч.

Трійця подружок знову поринула в задуму: до крутих брючок і мами в Німеччині додався ще й будинок. Ірка хихикнула. Вона зовсім не збиралась пояснювати, що її будинок — це саманна халупа на самісінькому дні міської балки. Навесні, коли тане сніг, без гумових чобіт у двір не вийдеш, а що там коїться, коли прорве каналізацію… Видовище не для людей зі слабкими нервами.

— У мого тата банк, — встрягла в розмову Наталка, перехоплюючи ініціативу в подружки, що досі перебувала в задумі. — У Каринки батько в мерії, а Аллин тато — такий бізнесмен, ну такий бізнесмен, ну просто найкрутіший! А твій тато хто?

— Чоловік, — відрізала Ірка, і під язиком у неї з’явився гіркуватий присмак, як завжди, коли мова заходила про батьків.

Їй було нестерпно заздрісно слухати цих розчепурених дуреп. Не тому, що їхні батьки мають банки — хай хоч пляшки — яке їй до них діло! — а тому, що в них узагалі є батьки. І мами, певно, теж. А в Ірки… Мама, так, у Німеччині, там вона в Ірки є. Уже більш як півроку відчалила — і ні слуху ні духу. Листів про німецькі звичаї не пише — тут Ірка все вигадала. А батько… Того вона взагалі ніколи не бачила. І взагалі, про те, що в кожної людини, зрештою, має бути хоч якийсь батько, Ірка задумалася зовсім недавно. Та й то лишень через бабусь — теперішньої та покійної.