Розділ «ВІДЬМИН ДАР»

Але трохи перегодом. Проте й підводити подругу теж було негарно. Ще якусь мить повагавшись, Ірка рушила до себе в кімнату перевдягатися.

Слава богу, що вона хоч манаття пристойне має. Завдяки завзятій парочці — відьмі та її менеджерові, котрі два місяці тому викрали Ірку з дому. Задурили їй голову навчанням у неіснуючій школі відьом, а потім спробували порішити. Але вони все-таки зробили для Ірки дві добрі справи. Пояснили, що вона справжнісінька відьма. І подарували цілісіньку валізу крутого манаття.

Ірка вдягла легкі шовкові брючки, фірмову маєчку, зібрала довге темне волосся в тугий хвіст і, витягши з рипучої шафи заздалегідь приготований подарунок, попрямувала вгору вулицею, до особняка Тетянчиних батьків.

Навіть якби Ірка не знала, де живе її подруга, то все одно б не помилилась, бо біля кованих воріт особняка вишикувалось чималенько крутих машин. Ірка натисла кнопку домофона. Кругле вічко відеокамери вп’ялося просто їй в обличчя. Замок клацнув. Обсадженою акаціями стежкою дівчинка рушила до триповерхового, вкритого черепицею будинку. Будинок і сад дуже подобались Ірці, хоча вона й не зовсім розуміла, для чого в саду ростуть акації. Адже можна було посадити кілька яблунь, черешню — свої фрукти, як не як! І щоліта, як гірник у забої, — консервація-варення, варення-консервація. Ото б постояла Тетянка хоч зміну на кухні, серед окропу, що так і булькає, пари й величезних каструль із фруктами. Набігалася б за день — то мішок із цукром із сараю, то трилітрові банки назад у сарай — може б, хоч тоді їй у голові посвітлішало. А то шабаш! Ірка відчула новий напад люті: ось зараз розвернеться й піде, хай Тетянка зі своїми гостями сама розбирається, не маленька!

Ірка розгублено спинилась, не дійшовши до веранди два кроки, і відразу ж зрозуміла, що покинути свою подругу не може. Тетянку справді треба було рятувати.

У будинку Тетянчиних батьків, що його вона так добре знала, неначе проліг невидимий кордон. Праворуч із прочинених вікон вітальні долинали сміх і веселі вигуки. Перекриваючи дзенькіт келихів, упевнений чоловічий голос розповідав щось про «чудових батьків чудової дівчинки». А ліворуч панувала тиша, така густа й важка, що, здавалося, її можна було потримати в руках.

Не вагаючись жодної секунди, Ірка повернула ліворуч. І не помилилася. Величезна зала, що її в будинку чомусь називали «малою їдальнею», сьогодні належала Тетянці та її гостям. Посеред зали височів стіл, по один бік якого тісно, пліч-о-пліч, сиділа трійця дівуль, а по другий — Тетянка, зовсім самотня й, судячи з виразу її фізіономії, дуже нещасна. Це вже дзуськи, вона не віддасть свою подругу на поталу.

Ірка рішуче переступила поріг.

— З днем народження, Тетянко! — солодко проспівала вона. — Вітаю!

Тетянка підвела голову, і її обличчя засвітилося таким захватом і полегшенням, що Ірчину злість на подругу наче корова язиком злизала. Дівчинка рушила до Тетянки через усю залу, демонстративно вихляючи сідничками: а то ще не здогадаються, дурепи, подивитись на її лейбл на брючках. Ірчин маневр мав цілковитий успіх, під лейблом аж засвербіло — ще б пак, три пари очей немов прикипіли до нього!

Коли ж Ірка гепнулась поруч із Тетянкою на стільця, у таборі супротивника запанувала певна розгубленість. Ірка задоволено зітхнула: все-таки фірмове манаття — це фірмове манаття, у ньому не пропадеш.

— Цікаво, а на чому твоя подружка приїхала? — з неприхованою претензією поцікавилась у Тетянки одна з гостей, мідно-руда дівуля з пихатою фізіономією.

Автоматично, немов під гіпнозом, Тетянка відкрила рота — схоже, аби довго й нудно звітувати рудій. Але Ірка швидко штурхнула її під столом, і рот закрився — аж щелепи клацнули.

— Доброго здоров’я, дівчатка! — радісно заявила Ірка й вишкірилась у приторній світській посмішці.

Дівча ліворуч від рудої непевно посміхнулось у відповідь, а в дівчини, яка сиділа праворуч, здригнулися губи — схоже, вона теж збиралася привітатись. Але обидві миттю судорожно сіпнулися, а потім скам’яніли в гордовитому мовчанні. Адже штурхатися під столом тут уміла не лише Ірка.

— То яка в її батьків машина? — велично повторила руда.

— Мене звати Ірка! — так само радісно повідомила Ірка.

Ні, ця руда справді гадає, що може з нею позмагатись. Наївна!

— Це Алла, — Тетянка кивнула на руду, — а це Наталка й Карина.

— І вони всі щойно повернулися з Мексики, — закінчила Ірка.