Розділ «Частина перша»

Так, у Яровороті панують свої закони і, щоб патякати зайве, слід мати неабияку сміливість… Вона у Стриба була, Птаха ж мала іншу відвагу, ще дужчу від Стрибової, — перечити коханому. Учитель знав: допоки поруч зі Стрибом Птаха — темний бік чоловіка ніколи не візьме гору над світлим, хоча всі знали, з якого світу явився Стриб: зі Світу Безконечної Ночі, зі Світу Темного. І привело його сюди не бажання стати ліпшим, мудрішим, справедливішим, світлішим, не бажання прислужитися світлим силам. Хоча… Певне, й вони також, якщо це є синоніми до слова «кохання».

Авжеж, Стриб завжди дратував сусідів, навіть у дрібничках. Навіть ота його надто коротка зачіска… «Сила духу знаходиться у довгому волоссі» — стверджує один із неписаних законів Яроворота. А для Стриба це лиш докір Світу Сонячної Брами. Мовляв, я не такий, як ви!

Правда, зачіска зовсім не псувала чоловіка. З-під густих брів темно-карі очі дивилися оцінююче, навіть трішки із крижаним спокоєм, губи, взяті в тонку смужку, ніколи не видавали настрою його власника. Бо була то і не посмішка, і не вищир. Така небезпечна суворість лишень лякала чоловіків. Щодо жінок — інша справа. Жінки люблять небезпечних чоловіків. І Стриб про це знав, однак кохав він, попри все, лагідну і привітну Птаху, трішки забагато занурену в себе, іноді надто печальну, іноді надто веселу.

Інколи вони втомлювалися від постійних поборювань між буревієм та веселкою, і тоді Стриб брав лук, вірного слугу Остапа і йшов на полювання, тобто «на лови вітру». От і сьогодні він повертався з тих ловів, втомлений, майже щасливий і усміхнений, бо таки засумував за смарагдовим небом своєї Птахи.

Піднявся на другий поверх їхнього будинку дубовими сходами, які жалібно поскрипували під його твердою ходою. Та Стриб не встиг навіть взятися за клямку дверей помешкання. До ручки дбайливо було припасовано срібну нитку. На її кінці теліпався сірий аркуш паперу, списаний фіалковими чорнилами. Буква «У» хизувалася на папері своєю вищістю. Так писала лише одна людина — Птаха.

— Що за жарти, жінко? — вдавано сердито буркнув собі під ніс чоловік. Він шарпнув несильно за аркуш. Нитка луснула майже миттєво, на мить задзвенівши, мов тятива лука. Тільки тепер стало зрозуміло, що то зовсім і не нитка, а павутинка. — Ну, як завжди, Птахо, вишукано, у твоєму стилі. Навіть у дріб’язковості силкуєшся вразити. Вважай, що вразила! О, батьку Свароже, які ці жінки передбачувані, навіть безсмертні!

Чоловік з посмішкою на вустах розгорнув папір, очевидно, чергове віршоване зізнання в коханні. Після декількох століть спільного життя Птаха не заспокоїться. Чого ще хотіти для щастя — досконалість Птахи та заздрощі і колег, і ворогів. Авжеж, краса, розум, сила та мудрість в одній жінці — чи не забагато! Однак та досконалість його Птахи часто-густо лякала і тоді він втікав, шукаючи чогось буденного, простішого, доступнішого, чогось такого, щоб не спалювало, не вигризало до решти. І досконалість може вбивати. Тому періодичні інтрижки, це були навіть не зради, а так — втечі від божественності, а може, то він сам для себе вишукував отакі виправдовування. Здається, Птаха, хвала небесам, ні про що не здогадується. Чи, може, просто вдає? Вона ж у нього мудра жінка, має відчувати — йому з нею так само нелегко, як і їй з ним.

Стриб розгорнув аркуш паперу і став уважно читати. Що цього разу вигадала його Пані Досконалість?

2. Лист

«Йменням Сварожого кола вітаю тебе, піднімаючи вгору руки, мій друже і коханий!

Ти читаєш мого листа, і, без сумніву, навіть початок тебе дивує. Авжеж, це не віршоване печальне зізнання, не пісня і не квіти, зібрані зі сліз веселки і вплетені в музику. Хіба тебе таким здивуєш, правда ж? Але тільки не цього разу. Бо це — прозове послання і ти — в „пастці“, тому що змушений слухати-читати, не запитуючи та не перебиваючи. Ти зараз усміхаєшся? Дарма. Свою вражаючу посмішку прибережи до ліпших часів чи то пак для своїх смертних дуреп. О, так-так, не дивуйся, я знаю про твої справжні „лови вітру“ й Остап тут ні до чого. Я знаю про ті лови від самого початку, майже від початку, тоді Остапка ще з нами не було. Білявки, руденькі, незаймані пташенятка-додоли зі школи Вітровію та хвойди з Забутого озера, жінки з інших світів, вимірів. За пару віків назбиралася доволі мила колекція. Кохання на багато що закриває очі, замикає вуста. На зради тілесні також, бо ж я — мудра світла безсмертна жінка і все таке, а душа твоя — все одно належить тільки мені… Бачиш, пишу це майже без сарказму, стараючись сама себе переконати в правильності мовленого, а всередині все закипає.

Чому?

Чому я змогла не спокуситися іншими чоловіками? Тому, що вони мені не цікаві. Чому ж ти зміг прийняти інших жінок, хай лишень тілесно, однак ти їх прийняв? Я пробувала зрозуміти це, пояснюючи все доволі просто — твій зворотний бік настільки сильний, що ти не годен чинити опору. Свята простота. Адже у мені також присутній той зворотний бік, однак саме я, і ніхто, крім мене, його контролюю. І раптом знайшла єдину вірну, як тоді видавалося, відповідь — стала в усьому докоряти собі, переконуючи власну гідність, що винна в усьому сама, бо не вміла, не змогла дати тобі того, що ти так легко знаходив поза нашим ліжком. Той трунок, яким ти мене поїв не одну сотню літ і яким я впивалася до самозабуття і самозречення, раптом з медового став полиновим. Гірчить! Ой, як гірчить! Лишалося одне — віра у так звану силу кохання через терпіння.

А полинові поцілунки, порожнє ліжко, холод в очах?

Одного разу все змінилося. Бо в душі поселилася байдужість. Відбулося то не в один день, але сталося. Це гірше, любий мій, аніж ненависть. Байдужість не наробить дурниць, тут розрахунок на першому місці.

Отже, тепер про серйозні речі, які мають стосунок не тільки до нас з тобою. І твої зради — лишень прелюдія. Ми — на порозі великих перемін. Думаю, вже сьогодні всі про це дізнаються і не тільки в нашому світі. Народився ще один безсмертний. Так-так, то могло статися і через тисячу літ, і через дві, але трапилося зараз. Отже, народився безсмертний! Точніше — безсмертна. Вона — жінка. І битва за неї починається зараз. Пригадуєш, як тоді, коли в світі світлих з’явився ти? Що творилося! Думаю, цього разу буде ще гірше. Бо вона — чисте поле, незаповнене, і вона — ласий шматочок і для світлих, і для темних, і для сірих.

Отож віднині всі брами для неї відчинено. А на Заході сьогодні з’являться „перисті“ вісники. Безсмертна вже майже переступила поріг. Що за тим порогом? Не відає навіть Вчитель. Тому що відтепер він один із нас! І Учителі стають Учнями.

„Ціле життя в обмін на мить присутності“. Чи багато? Думаю, швидше компроміс. Лишень… Скільки тих компромісів у нашому житті?! Із совістю, з ближнім, з найближчим, а тепер ось і з ворогом. Чи з уявним ворогом, це вже вирішувати тобі. Досі ти темних жодного разу не назвав недругами, не було нагоди. Тепер вона з’явилася. Зараз ти повинен нарешті вибрати. Я йду, і прикритися Птахою, мов щитом, не вдасться. Мусиш подорослішати. Я тебе ставлю „лицем до сонця“, і ти дивитимешся на зворотний бік світла, не ховаючись за мою спину, вирішивши нарешті для себе — хто там: вороги чи друзі.

Зворотний бік. Пам’ятаєш, як ти майже мудро мені час від часу повторював: „Там не обов’язково темрява, Птахо“. Маєш шанс довести — не вона. Чи допоможуть, Стрибе, тепер твої пусті теревені про можливість прийняття сірості як золотої серединки?

Світлий бік — недосконалий, навіть Вчитель про це знає та чемно мовчить, бо ми самі врешті вирішуємо, наскільки ми світлі, наскільки інші і наскільки досконалі.