Безсмертні

-Мені вистачить й трьох годин, щоб знищити усе тут дощенту!

-Тоді починай, – Адам сів назад до автомобіля, завів його, щоб поїхати, залишити мене наодинці з селищем і з кинджалами, а я лиш устиг сказати:

-Дякую! – і побіг руйнувати усе довкола.

Адам поїхав.

Усі ці будівлі такі мізерні, мені здавалося – крихкі. Я стрибав з однієї на іншу, пробивав їхні стріхи кулаками, трощив вікна, виносив двері. Метав свої кинджали у різні боки, влучаючи у наперед собою ж поставлені цілі. Адам колись навчив мене бойовим мистецтвам, колись – у тому минулому житті. Тому я знову використовував ці техніки та прийоми, аби зносити стовпи, ламати огорожу. Тепер більше ніколи не забуватиму навичок збивати свого противника з ніг, затьмарювати йому розум – незвичне мистецтво бою, якого колись навчався. «Тепер це не спогади – це моє життя, одне з них, не хтось чужий у голові мені розповідає про якісь події – це я той, хто пережив їх! І я знаю все про себе! Про своє бажання сили, про сутність безсмертних». Від того свого знання мені все більше хотілось нищити усе довкола, розбивати споруди у цьому закинутому селещі, легкими рухами прибирати усе на своєму шляху. І це звільняло мене, розслабляло. Настільки розслабляло, що знищивши усе, я впав і заснув.

Прокинувся уранці на пухкій зеленій траві. Підвівся. Оглянувся. Побачив, що на місці, де ще вчора було селище, тепер пустка! Не був здивованим, що я можу таке зробити. Озирнувся на всі ті уламки будівель ще раз і швидко помчався назад на гору, до Адамового замку.

Прибіг до нього десь біля одинадцятої ранку. На мене чекав Адам із валізами. Він клав їх до багажника одного зі своїх автомобілів. Я підійшов до нього:

-Ну що ж! Ми з тобою їдемо до твого майбутнього дому! – сказав Адам.

-Ми їдемо до інших вартових?

-Так! До них і до Престона. Я не думав, що ти згадаєш про своє попереднє життя вчора, але так ще краще. Тепер ти готовий до свого призначення. Тому прийми душ і переодягнися! Дорога буде довгою.

«Нарешті!» – подумалося. Побачу тих, хто такі ж як і я! Мене цікавило, які вони, які в них надприродні здібності, як вони мене сприймуть і що подумають про свого нового товариша. Вартові – нова загадка! Я прямую до них, стану частиною їх світу, ця частинка стане також і моїм життям.

Того дня, двадцять п’ятого листопада, я не помер– я відродився! Знайшов правду, яку більше ніколи не відпущу, нікому не віддам! Безсмертя! Вартові захищають людей, і я – один з них! Нарешті дійсно відчуваю себе корисною частиною світу, створеним для нього, а він – для мене! Я буду керувати ним, принаймні намагатимуся! Тепер я – не безнадійний клапоть нашої планети, я – могутній титан! Всесильний вартовий!

Частина друга

∞ Вартові

Ми їхали в автомобілі Адама зо три години. Берелі віз нас до аеропорту. Він не казав, куди летітимемо, не називав країну чи навіть континент, до яких попрямуємо. Адам зберігав притаманну йому таємничість і загадковість. Це знову мав бути сюрприз. За останні півроку я звик до його приємних несподіванок та й не існує безсмертного, якому б вони не сподобалися. Ці подарунки… Всі вони мають спільне – звільняють від думок про могутню силу. Але все-таки допитливість мене вбивала, не залишала, накопичувалася. «Досить йому зберігати таємничість, досить морити здогадами, постійно знущатися! Це останній раз Берелі манить мене загадками! Більше йому не дозволю!» – лунало у думках.

В аеропорту Адам не купував білети. Ми не проходили митницю. Він приготувався до цього дня заздалегідь. Нам лише довелося вийти на вулицю до злітної смуги. Ми не летіли на борту пасажирського лайнера – нас очікував приватний літак з логотипом «Сетер» на крилі. «Сетер… Я вже десь чув цю назву… Так… Згадав! Це відома у світі компанія з виробництва сучасної зброї». Друзі розповідали, що їхні численні підприємства розташовані у кожному куточку Землі. Жага дізнатися, чому ми летіли літаком цієї компанії розривала. Але як би довго не просив Адама відповісти на мої питання, відповідь завжди буде однакова: «Ти сам усе побачиш і сам про все дізнаєшся!» Тому я просто сидів мовчки у м’якенькому сидінні, насолоджувався, якщо так можна сказати, терпким на смак вином, що розносила по салону стюардеса, слухав через навушники музику з мп-3 плеєра.

Доки я у своїй розповіді дістаюся місця призначення, час нам познайомитися ще ближче. Саме тепер можу впевнено розповісти, який я став насправді. Згадане попереднє життя перевернуло мої погляди. Разом зі спогадами прийшла впевненість, рішучість, навіть якась байдужість до усього навколо. Адам був чудовим наставником. Час, який провів, вивчаючи новий для мене світ, змінив мене докорінно, як у фізичному плані, так і в моральному. Перебуваючи в замку Адама, моє тіло набуло спортивного вигляду, на обличчі зникли прищі, які залишилися від смертного життя, волосся стало темнішим і міцнішим, воно продовжувало рости, але дуже повільно. Тіло моє стало смаглявішим, всі його недоліки, шрами, недолугі родимки, плями, вони зникли. М’язи зробилися пружними, кістки еластичнішими. Очі в мене тепер якісь виразніші, дивлячись у дзеркало ніколи б не здогадався, що вони мої. Символ на шиї, символ нескінченності нагадував просте й незвичне татуювання, проте це означало набагато більше – безцінний знак величності. Я сам собі почав подобатися. Одягався вже по-іншому, як Адам, вишукано. Міг одягнути навіть дорогий костюм з гардеробу Берелі – у ньому почувався елегантно, так, ніби це вбрання призначалося мені, це був мій новий стиль. Смертні вже не належали до мого світу, тому відчував від них незрозумілу ворожість, бо їх кількісно більше, ніж нас – безсмертних. У мене з’явився інтерес до людських почуттів, я ж бо їх не мав. «Що приховують посмішки смертних? Що таке кохання?» Відчуття сили вже не відігравало в мені домінуючої ролі, воно стало маленькою моєю частинкою, ми з ним намагалися жити у злагоді. Ось так всього лише за півроку й ту ніч, за яку я згадав повністю Адамові уроки, ім’я Версель Томпсон лунало шанобливіше. Безсмертний з таким ім’ям здатен на все!

«Я неповторний і незнищенний!»

У літаку спромігся трішки подрімати. Коли я прокинувся і визирнув у вікно, побачив, що ми вже приземляємося. Місцина була доволі гарна, з виходом до океану. Я поглянув на Адама. Він мене привітав:

-Ласкаво просимо до Сіднею!