Безсмертні

-До речі, знаєш що, Престоне? – Берелі різко поглянув на Еквіджа. – Ми маємо невеличку проблему.

-Яку ще? – зі зневагою запитав чоловік.

-Версель не пам’ятає своїх попередніх життів…

-Що? Як це можливо? – Престон раптово зиркнув на мою постать.

-Для мене це також загадка. Єдине, що ми з ним змогли пригадати – його життя, коли він виховувався у моєму старому помісті.

-Це якась маячня! Дурня! Ще такого не зустрічав. Найдовше пригадування безсмертним свого минулого було не більше тижня, а вартові взагалі моментально усе пригадують, ти ж знаєш? – Престон задумався.

Еллі, почувши слова Адама, стала похмурішою, вона опустила голову, дивилася на підлогу. Щось її засмутило у тій розмові.

-Є ще якісь несподіванки? – запитав Еквідж.

-Гадаю ні!.. Хоча, є ще одна! – відповів Адам. – Не відомо, яку надприродну здібність має хлопець… Вона ще не давала про себе знати.

-Скільки часу він вже є безсмертним? – запитав вартовий на ім’я Нелл.

-Майже півроку…

-Ще й досі нічого не відбулося, не трапилося? – лютував Престон. Це була лють, мені здалося, від того, що не все відбувається так, як цей чолов’яга хоче, ніби руйнуються його давно розроблені плани.

-Ні, нічого несподіваного…

Еквідж знову задумливо стояв. У коридорі стало тихо.

-Вас лише п’ятеро? – цього разу я порушив мовчанку.

-О так… Кефф у відрядженні! – відповіла Террі. – Він сьомий. Завтра має повернутися.

Дівчина, як могла, розряджала напругу у коридорі. Вона вже говорила будь-що, лише б не мовчати:

-Я знаю… Дорога була довгою. Сама колись це пережила… Тому ви, напевно, стомилися… Ой! Що я таке кажу, ми ж не стомлюємося… Може, ви зголод… Знову не те… Пройшли б ми принаймні до вітальні.

-Ви поки що йдіть до вітальні, а я облаштую твою кімнату, – промовив Престон до мене. – Якби ми знали, що ти приїдеш, то хоча б організували гідний прийом! Але ж Берелі любить бути таємничим, біс би його!

Еквідж попрямував до сходів будинку.