Розділ «КОРОТКІ ПОВІСТІ»

— Значить, вони вкрали.

— Не сваріться, — вмішався Курочка.

— Дак він завжди підколює, — поскаржився Гаврюша. — Хуліган старий.

— Ти звідки родом? З Хуторів? — спитав дід Саня Гаврюшу.

— Дак що? — здивувався Гаврюша.

— Так у вашому селі і цвинтаря до революції не було. Бо всі по тюрмах вмирали.

— Ти-ти… Знаєш, хто ти?..

— Заспокойтеся, Сильвестровичу. Дід жартує.

— Жартує. Я тоже не лопух. У мене тоже нерви. Я світу скіки з’їздив. Даже в Харкові був. Я теж чоловік…

— Чоловік, — передражнив дід Саня. — Курка також птиця. Та не літає.

З-за тину показалася голова Василини:

— Гаврюшо! Іди додому.

— Йди! — кивнув дід Саня на тин. — Он гукає.

Бурмочучи щось під ніс, Гаврюша пішов.

— Піду і я! — сказав дід Саня.

Курочка поцікавився:

— За що ви так його?

— Не зійшлися характерами…

Люня не вилазила Курочці з голови. Видно, що про їх стосунки знає усе село. Тепер ще й той студент. Де він взявся на голову Курочки? Ось навіщо їй було алібі тетерівського лісу. Ні, Курочка не дурень.

Спостерігаючи за життям, читачу, ти, певне, зауважив: найбільше кричить про своє геройство той, хто ніколи не може стати героєм. Що ж до нашого героя, то він і сам відчував — відрубати отак просто свої почуття до Люні не зможе.