Розділ «КОРОТКІ ПОВІСТІ»

— А що? Тільки мертвих?

— Ні. Просто так близько… Навіть не думала, що буду отак їхати…

Курочка пригальмував. Повернув носа до супутниці:

— Роздивіться добре. Оце ніс. Оце вуха. Отут у мене родимочка. Це в мене зуби. Двох нема. Місток. Залізний. Тоді, коли повипадали зуби, на золоті не було грошей. Тепер, коли є гроші, не випадають зуби…

— І багато у вас грошей?

— А скільки зубів у вас нема?

— Одного. Ну зуб є. Але коронку треба поставити.

— На один зуб якраз вистачить. А від коронки — ще й зостануться… Хочете, я вас поцілую?

— Так відразу? Отак, при дорозі?..

— Тоді від’їдемо. Отуди, на Бабинці. Щоб нас не бачили.

— Я нікого не боюся.

— Тоді приготуйтеся. Я вас цілую…

До поцілунків Люня була готова завжди. Щодо нашого героя, то в нього було більше бравади, ніж інтимних поривів.

Тому всю ініціативу перехопила Люня.

Тільки Курочка нахилив свого довгого носа, вона обхопила руками його худу шию, припала вустами до вуст. Та з такою пристрастю, ніби цілувала Римського-Корсакова, Баха і Чайковського, разом узятих…

Оскільки ніс у Курочки був закладений «внаслідок респіраторного захворювання», його власникові не було чим дихати.

І він став пручатися.

Люня подумала, що так легко упіймане щастя виповзає з її рук. І пустила в хід додаткові резерви. Перед ними Курочка не встояв.

Сталося це, дорогий читачу, на сорок дев’ятому кілометрі від Києва, по Варшавському шосе. Недалечко від клавдієвського повороту.

Запам’ятайте це місце. Бо для дальшого життєпису нашого героя воно матиме неабияке значення. Бо Люня не Катерина II. І ніхто по місцях її зупинок пам’ятних знаків не ставитиме.