Розділ «ГУМОРЕСКИ, ФЕЙЛЕТОНИ, УСМІШКИ»

День двадцять шостий. Дав ще одну телеграму: «Зустрічайте. Їду. Ваш рідний тато і вірний чоловік».

Маестро

Люся вперше його побачила біля оперного театру. Високий, стрункий, чорновусий. Він вийшов з театру. У правій руці ніс футляр зі скрипкою. У лівій — букет квітів.

Ніби між іншим сказав:

— Вибачте, я хочу вам подарувати цей букет.

Вона розгубилася. Всі дівчата розгублюються при появі таких красенів. Та ще й біля храму мистецтв. Та ще й з квітами і скрипкою.

Люся на мить порівняла його із своїм нареченим. Справедливо визнала, що її суджений багато в чому програє цьому прекрасному незнайомцеві, безсумнівно, служителеві муз.

— Спасибі! — сказала кокетливо Люся, беручи букет. — Я дуже люблю квіти. — І звела до неба погляд зачудованої лані.

Люся зауважила, що, простягаючи квіти, незнайомець зробив це по-лицарськи витончено. Здається, навіть праву ногу в коліні трішки зігнув.

— Мені приємно робити людям радість, — сказав незнайомець.

— За що ж мені така повага? — скромно спитала. Люся.

— За ваші очі…

Люся знову звела очі до неба. Завчено сказала: «Ну, що ви, що ви». І вони пішли поряд.

— Мабуть, годилося б познайомитись, — сказав скрипаль і протягнув Люсі руку. — Роман. Але звіть мене просто — Маестро.

Слово «маестро» у серці Люсі зробило остаточний переворот. На користь Романа.

— Люся, — відповіла скупо.

Люся за своє життя двічі чула скрипку і раз побувала в оперному театрі. Але в цю мить так пройнялася любов’ю до цього чарівного інструмента взагалі і до оперного мистецтва зокрема, ніби вона народилася і зросла у театральній ложі.

Тепер вона остаточно була переконана, що її наречений — випадковий. Його негайно треба викидати із серця. До речі, чорновусий маестро, без сумніву, вже зайняв там постійне місце.

Йшли поруч. Люся прислухалася до власного серця. І чула, як воно тягнеться до футляра зі скрипкою.

Йшли по Володимирській. Повернули на Січневого повстання. Так, ніби й не бажаючи, вийшли на Володимирську гірку.