— Не будь жлобом! — нявкнула Мурка. — Я тобі не яка-небудь шавка.
— Не возбухай! — заспокоїв Трезор. — Ти що, породиста?
— Не прикидайся шлангом. Хіба не бачиш, які в мене очі? Який у мене хвіст?.. Пахан — сіамський, маман — сибірська.
— Ні фіга собі! — здивувався Трезор. — Давай поженимося.
— Дурдом «Веселка»! — нявкнула Мурка. — У тебе що — нуль по фазі? — А сама подумала: «Він такий кудлатий. Така у нього широка спина. На ній, мабуть, так м’яко і тепло спати…» І вже лагідніше спитала: — Ти відповідаєш за свій базар? Де і за які шиші жити будемо?
— Га! — хмикнув Трезор. — Диви, яка у дворі буда! А лапи у мене які! З-під землі ними випорпаю. А зуби! Будь-де ними вигризу… — І вже скромніше додав: — Та й голос — слава Богу!.. Може, ще в люди вигавкаюся…
— Обалдіти можна! — посміхнулася Мурка.
Обалділи. Поженилися.
Тепер Мурка лазить з котами по деревах. Шастає по горищах. Співають котячі любовні пісні. Лякають закоханих.
Трезор лежить у буді. Гріє кошенят, яких йому навела Мурка. І думає: «Собаче життя! Маю жінку і ніколи її не бачу. Навіть кури сміються, що живемо, як пес із котом…»
Всього-на-всього
Є люди, які панічно бояться усього. Навіть власного голосу. Щоб, не дай Боже, не сказати щось. Таке, що не таке.
Є люди, які панічно бояться паніки. Щоб, не дай Боже, хтось не розповсюджував щось. Таке, що не таке…
Нібито воно само не розповсюджується. І таке. І не таке.
Для прикладу. Буря. Ураган. Стихійне лихо.
Хто його «розповсюджує»? Агенти міжнародного імперіалізму? Чи, може, мій друг Ваня Молдаван? Воно несеться над землею, як скажене. І не може його зупинити ні Бог, ні чорт. Безсилі перед ним підступні сили міжнародної реакції. І могутні сили країн соціалізму. Що там вже говорити про тих, що не приєднуються. Чи про тих, що тільки розвиваються. Вони і так ледве на ногах стоять.
Так ось. Прошуміло над нашим районом. Накоїло лиха. Одну ферму розметало, як сірники. Фактично пропало п’ятдесят бичків. У звіті туди написали, що сто п’ятдесят. У газеті — що тільки п’ять. І ті «…у грізні хвилини розбурханої стихії оптимістично дивилися смерті у вічі…»
Наш бичок не може песимістично дивитися.
Навіть здохнути він не може песимістично.
То для чого він тоді «наш»? Для чого ми щодня годуємо його «добірними корМами»? І «з небаченим трудовим натхненням» викидаємо з-під нього гній? Для чого Люся щоранку «птахом летить на ферму, щоб усю свою любов віддати неповторним тваринам…»?
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Штани з Гондурасу: Сатира та гумор» автора Дудар Є.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ГУМОРЕСКИ, ФЕЙЛЕТОНИ, УСМІШКИ“ на сторінці 27. Приємного читання.