Розділ «Частина третя Полювання. Кров за кров!»

Чеслав не хотів говорити про це з чужинцем. Він готовий був уже зірватися й вийти з кам’яного притулку, але думка про те, що все-таки В’ячко був кревним братом його обраниці й мав право запитати про сестру, втримала Чеслава на місці.

— Дівка в домі завжди не прибуток, а збиток… — пробурчав він, насупившись. — І не вік же їй у вашій родині бути. Рано чи пізно чоловікові віддасте…

— Так то з нашої волі й вибору, — урвав його В’ячко.

— Можна подумати, що хлопці вашого племені ніколи дівок чужих не крали, — почав втрачати терпець Чеслав.

— Крали!.. Але Неждана — моя сестра.

Чеслав так різко подався в бік В’ячка, що потривожив свої рани, але в запалі не звернув на це уваги.

— Та коли б я навіть прийшов за нею з дарунками, мене у вашому селищі швидше б розірвали через люту ненависть між родами нашими, ніж прийняли й віддали її мені. Хіба не так?

— Так! — викрикнув йому В’ячко.

Ох, як же в Чеслава зачесалися кулаки! Він навіть схопився на ноги, та стримався. Помовчавши, юнак, мов переступивши через перепону в собі, промовив:

— Я не скривджу її й жалувати буду, — і зовсім уже тихо, майже пошепки, додав: — Люба вона мені…

На обличчі В’ячка блиснула крива усмішка, та раптово зникла. Чеслав після свого зізнання почувався ніяково поруч із тим, кому відкрив душу й таємне, а тому вирішив за краще вийти зі схованки.

«Навіщо відкрився чужинцеві? Дурень!» — лаяв сам себе Чеслав, блукаючи довкола й давлячи ногами червоноголові мухомори, вкладаючи в це порожнє заняття всю свою злість і досаду.

Коли він повернувся, В’ячко довго мовчав, про щось думаючи та неспокійно крутячись на своєму місці, а потім сказав:

— Я сестрі зла не бажаю й подумати про те не можу… — поміркував і продовжив: — Може, ти й був би для неї гарним чоловіком, про те її запитати треба, та ось ворожнеча між предками нашими — для вас перешкода непереборна. І прокляття між нами лежить давнє… А хто волю предків своїх не шануватиме, той і сам проклятий буде. Адже знаєш? І не зустрітися йому в городищі небесному з предками своїми… — В’ячко було запнувся, а потім усе-таки договорив: — А тому і я за образу, тобою завдану Роду нашому, помститися прийшов.

Чеслав, змірявши його поглядом, спокійно відповів:

— Не моя провина й не її, що роди наші собачаться і що предки наші не поділили щось поміж собою.

— Однак проти кревної громади не підеш, — випалив йому В’ячко, а потім додав глумливо: — Та й тебе твоє плем’я не дуже, схоже, шанує, коли ти зі мною отут ховаєшся.

Чеслав поморщився, немов від удару, і зло огризнувся:

— То моя справа.

Сказав і замовк. В’ячко теж не став говорити більше — виснажився. Кожен із них замислився про своє, але були думки й про спільне, про ту, котра їх розділила й зв’язала…