Розділ «Частина третя Полювання. Кров за кров!»

— Ой, як ви складно заспівали, соколики!.. Ось так і рушимо потихеньку, помаленьку. Крок… Другий…

Заєць, що заґавився на прогалині, злякано шарахнувся від незвичайного дива: серед дерев поволеньки йшла якась дивна істота з шістьома ногами і трьома головами…

Це стара Мара й Чеслав тягли В’ячка, який обхопив їх за шиї. Вони йшли, хитаючись із боку в бік, немов об’ївшись поганих грибів.

Мара, незважаючи на свій вік, виявилася ще доволі міцною жінкою. Вона як могла підбадьорювала хлопців то словом ласкавим, а то й окриком різким.

А юнаки, кусаючи губи, боролися з болем, що терзав їхні тіла. Кілька разів В’ячко непритомнів. І тоді його голова безвільно гойдалася з боку в бік на кожному кроці його супутників. Але вони не зупинялися й не давали собі перепочити, а йшли і йшли, бо розуміли, що тільки це може врятувати їх від небезпеки потрапити до рук тих, хто полював на них.

А навколо вже розгорталися величезні лови.

…Кілька днів вони перебували пліч-о-пліч у кам’яному сховку. В’ячко після переходу, який забрав у нього сили, так важко відновлювані Марою, здебільшого спав. Чеслав, рани якого швидко гоїлися, — за словами знахарки, «що на звірові», — мучився вимушеним неробством. Він міг уже майже вільно вставати й виходити з їхнього укриття, але, відійшовши недалеко, досі швидко втомлювався.

Перебуваючи поруч із В’ячком, Чеслав кілька разів пробував завести розмову про його блукання навколо городища. Але той уперто мовчав, чи то насправді перебуваючи у хворобливому напівзабутті, чи то хитруючи, аби не відповідати.

Часом Чеславові здавалося, що В’ячко зовсім не спить, а нишком спостерігає за ним. Юнак кілька разів намагався підтвердити свої підозри, різко обертаючись у бік суперника, але чужинець мирно спав.

Та якось, знову відчувши на собі пильний, пекучий погляд, Чеслав обернувся й уперся в уважні очі В’ячка.

— Як там… сестра? — почув він хрипкий голос.

Чеслав зовсім не очікував, що він заговорить про Неждану. Він сам так давно її не бачив, що через усі ці події хоч і думав про неї, та здебільшого тоді, коли міг розслабитися, поринаючи в сон. Можливо, женучи від себе думки про дівчину, він намагався позбутися причепливої хворобливої думки, що саме вона, Неждана, могла стати причиною тих нещасть, які звалилися на його родину. А ймовірніше, навіть не вона, а його, Чеслава, зайдиголовство і пристрасна жага викрасти її для себе. І дедалі частіше він згадував застереження старої Мари про те, на яку звивисту стежку він ступив, увівши викрадену у свій дім.

«Невже стара мала рацію? І це поява Неждани завдала стільки нещасть? Ні! Не може того бути. Серце б’ється частіше від однієї згадки про неї, але немає в тім передчуття лиха… Немає!»

А своїм передчуттям він почав довіряти дедалі більше, особливо після Посвяти, коли його торкнувся дух Вовка.

— Живе в моєму домі.

— З черевом уже, мабуть? — не по-доброму спалахнув погляд В’ячка.

— То моя справа… — сказав Чеслав твердо, уже не по-юнацьки, а по-чоловічому.

Почув, як у В’ячка заскрипіли зуби, так він стис їх. Видно, не сподобалася чужинцеві відповідь.

На якийсь час сторонній замовк, і тільки важке дихання виказувало пережиті ним почуття. Потім, напевно, заспокоївшись, заговорив знову, послабивши тим самим тятиву мовчання, що натягнулася між ними:

— Після мене в матері всі діти або мертвими народжувалися, або гинули малими. Як не просили батьки Великих, усе було марно. Ніби напасть яка. А тому, коли Неждана вижила, волхв наш сказав, що то милість не тільки батькам, а й усьому Родові нашому. І що то добрий знак для племені. А тому для батьків і для мене сестра була й радістю, й цінністю, хоча й дівка. Була… Поки ти… не викрав її…