Розділ «Частина перша Чеслав — син Велимира»

— Замкнули нас тут, — Ратибора дратували стан і запитання молодшого брата.

— Навіщо?

— Тому що… Тому як… — ще більше сердився Ратибор, кидаючись із кутка в куток замалої для його люті комірчини. Але потім, опанувавши себе, нарешті вичавив: — Тому що думають, що це ми… вбили батька.

— Убили батька?.. — повторив слова брата Чеслав.

«Виходить, це не сон. І все відбувалося насправді. Я прокинувся й побачив… батька. І два ножі в його серці — мій і Ратибора…» — промайнуло в голові Чеслава, і він відчув, як крижаний холод пробіг по спині.

— Виходить, це не сон… — прошепотів він.

— Та який сон?! Отямся, Чеславе!.. — знову схопився Ратибор. — Я прокинувся від твого крику й побачив, як ти виєш над батьком. А в його грудях були наші ножі!

— Я теж прокинувся. І не побачив вас. А потім… знайшов батька…

— Тепер у городищі думають, що це ми його…

Чеслав подивився на Ратибора, наче бачив його вперше. На обличчі брата, під очима, залягли чорні тіні. На чолі, між брів, прорізалася глибока зморшка. Жовна під шкірою ходили ходуном. Від горя він постарішав і наче зменшився. Зазвичай зовні спокійний, брат і зараз намагався стримуватися, але, мабуть, біль від утрати був занадто великим, тому все-таки вихлюпувався назовні.

— Розумієш? Вони думають, що це ми!..

— Очманіли вони, чи що?.. — обурився Чеслав. Кров ударила йому в голову. — Але ти їм казав, що ми цього не робили?

— Казав. — У голосі брата Чеславові почулася якась приреченість.

— А вони?

Ратибор втомлено опустився поруч із братом. Помовчавши, відповів:

— Збирають Раду Роду, старійшин. Будуть судити, вирішувати…

— Та що тут судити? — обурився Чеслав. — Шукати треба! Та не побачити мені більше сонця, я сам готовий розірвати голими руками того, хто це зробив!

Ратибор важко зітхнув і заскреготав зубами.

— Чеславе… А якщо це й правда… ми?.. — було видно, що саме це запитання мучило Ратибора зараз, як хворий зуб. І поставити його братові для нього було нелегко. — Я ж не пам’ятаю нічого… Ми, здається, сперечалися з ним, а потім я наче в яму провалився.

— Я теж… не пам’ятаю, — замислився Чеслав, а потім гаряче й переконано додав: — Але знаю, певен: ми цього не робили, не могли. У нас би імовірніше руки всохли. Великі не допустили б цього!