Розділ «Частина перша Чеслав — син Велимира»

— Що скажеш, мудрий Колоборе? — не витримав Чеслав.

— А, це ти, сину Велимира?! — глянув у його бік волхв і, помовчавши, додав: — На все божа воля. Я просив за нього й далі проситиму Великих. Ріка життя ще тече, але дедалі мілішає. Якщо до ранку не полегшає, то піде Сокіл до предків.

У тиші пролунав схлип Руди. Та дівчина постаралася задушити його в собі.

— Виходить, богам вирішувати, чи настав його час, — суворо подивився на Руду Колобор. — На все їхня воля.

Ще раз доторкнувшись до обличчя Сокола та щось невиразно прошепотівши, волхв пішов геть. Не маючи більше сили душити в собі гіркі сльози, Руда ридаючи опустилася біля батькового ложа. Чеслав тим часом виглянув надвір і тихо покликав:

— Маро!

За мить із темряви з’явилася знахарка й увійшла в дім.

— Бачила: Колобор вийшов звідси. Ледь лобами не зіткнулися. Він би мене живцем з’їв.

Оглянувшись, вона владно наказала Руді:

— Не час іще ридати, дівко, додай дровець у вогонь, щоб горів яскравіше. Мені бачити треба!

Як тільки вогонь спалахнув із новою силою, Мара підійшла й розпростерла над ним руки, просячи допомоги. Пошептавшись із вогнем, вона немовби обмила руки в полум’ї й тільки тоді підійшла до пораненого. Довго вдивлялася в його обличчя та слухала подих. Потім рішуче зажадала:

— Дайте мені стрілу, що поцілила його.

— Ось, Колобор дістав із рани, — негайно відгукнулася Руда, яка, підкоряючись волі старої, знову опанувала себе і тепер вправно виконувала всі її розпорядження.

Уважно оглянувши стрілу, Мара з жалем визнала:

— Глибоко ввійшла. Давай-но окропу, Рудо, а ти, Чеславе, допоможи перевернути його. Та обережно, здорованю!

Зробивши все, що вимагала від нього знахарка, Чеслав вийшов надвір, щоб не плутатися в неї під ногами в тісній хижці. Зараз не було ніякого пуття від його присутності, бо все залежало від Мари.

Після задушливої, натопленої хижки Чеслав із задоволенням вдихав нічне прохолодне повітря. Він приліг на пагорок і подивився в байдужі очі зірок, що рясно засіяли нічне небо.

«А чи не йдемо ми проти волі Великих? — подумав Чеслав та одразу відігнав цю марну думку іншою. — Якщо Мара зможе допомогти Соколові, то, виходить, вона це зробить теж із волі богів. А інакше й бути не може…»

Багато про що ще встиг подумати Чеслав, бо чимало часу минуло, поки Мара вийшла від Сокола.

— Думаю, рано ще Соколові до пращурів. Побігає ще лісом чолов’яга, — втомлено сказала баба, а потім, помовчавши, додала: — Не Соколові та стріла призначена була.