Розділ «Частина перша Чеслав — син Велимира»

— Нетерплячий, як окріп у казані! Сни таємниці свої нелегко відкривають. І не відразу, а коли час прийде, — повчально сказала стара, а потім, начебто щось згадавши та схаменувшись, відвела від Чеслава погляд і заговорила швидко, майже затараторила: — Хто стріляв, не відаю, то боги знають. У них і запитуй. А я не всемогутня, мені з ними не змагатися. І то не мого розуму діло. І так тобі багато ляпнула. Забудь!.. — стиснула від досади губи Мара.

Запанувала незручна тиша, у якій було тільки чутно, як хмиз потріскує у вогні.

— А я нічого й не розібрав у твоїй балаканині, — повільно вимовив Чеслав.

— От і добре, — а помовчавши, запитала з цікавістю: — Великого звіра в жертву богам добув? Вовка?

Чеслав від несподіванки часто заморгав.

— Теж уві сні бачила? — перейшовши чомусь на шепіт, запитав він.

— He ти один сюди бігаєш. Крім тебе, тут із такими довгими язиками бувають, що й у снах немає ніякої потреби, — суворо відмовила Мара.

— А-а-а! — із розумінням кивнув Чеслав.

Мара розсміялася хрипким сміхом, а потім, різко обірвавши його, серйозно запитала:

— Кров звіра пив, серце їв?

— Пив і їв, — не розуміючи, куди хилить стара, відповів юнак.

— Що потім у череві Вогненного Вовка та Велеса-Змія бачив, пам’ятаєш?

— Трохи… — у його словах була непевність.

— Настане час — згадаєш. Сам на багато запитань собі відповісти зможеш, — і без переходу, відразу запитала: — Ну що там із Соколом?

— Непритомний він.

— Знову за ваш частокіл іти треба?.. — відповіді не чекала, бо знала й сама: треба!

Мара, заглянувши у свої таємні засіки, ступи, горщики та горнятка й зібравши якихось трав, до того щось повсякчас шепочучи собі під ніс, поклала все це в хустку і, міцно зав’язавши, наказала Чеславові:

— Веди!

Юнак, вихопивши палаючу головешку з багаття, пішов до виходу з печери. Мара рушила слідом.

Біля воріт городища Чеслав, ухнувши пугачем, подав сторожі знак відчинити.