Розділ «Частина перша Чеслав — син Велимира»

— Дякую тобі за науку сина, Соколе, — щиро подякував Велимир.

— Може, тепер менше запитаннями-загадками дошкулятиме, Лісовик його забери, — смикнув себе за вус Сокіл. — А то, як навчився говорити, так продиху не давав. А що? А де? А як? А навіщо? — густо засміявся наставник.

— Та якби не я, то тобі, Соколе, і поговорити в лісі було б ні з ким. Але загадка в мене для тебе все одно є. — Чеслав простягнув Соколові стрілу, що напередодні ледь не обірвала його життя. — У мене вчора під час полювання стріляли.

— Оце так! — видихнув Ратибор.

Чоловіки спохмурніли й насторожилися.

— Одна була? — Сокіл узяв у Чеслава стрілу й почав уважно вивчати.

— Одна. Стріляли з куща. Хто, я не бачив. Його вовчиця злякала. Та і я прудким був, — не зміг утриматися від похвальби Чеслав, та швидко схаменувся. — А він у бій уплутуватися чомусь не став. Раз стрельнув, і тільки й бачили.

— А чому одразу не сказав? — строго запитав сина Велимир.

— Не хотів свято псувати.

— Стріла не наша. Та й у найближчих городищах я таких не бачив. Чужинець стріляв, — крутив у руках стрілу Сокіл.

— Може, степовики? — запитав у нього Ратибор.

— У тих наконечники інші. Хоча… — Сокіл почесав свою кошлату голову.

— Степовики тут по одному не ходили б, — узяв стрілу до рук Велимир.

— І то правда. Та й давно їх тут не було, Лісовик їх забери, — міркував Сокіл. — А з другого боку, чого б із найближчих родів у тебе стріляли? Ворожнечі ж у тебе ні з ким немає?

— Немає, — твердо відповів Чеслав.

— А з далеких? То із чого б їм? Оце загадка!.. — задумався Сокіл.

Велимир уважно подивився на сина. Чеслав зрозумів, про що подумав батько, й опустив очі додолу.

— Може, випадковість? — припустив Ратибор.

— Випадково із засідки не стріляють, — відрізав Велимир.

— От що, я сьогодні ж обійду околиці та роздивлюся спокійно, що та як, чи не заблукав до нас який вражий син, роздери його Лісовик, — вирішив Сокіл.