Розділ «Частина перша Чеслав — син Велимира»

— Тихіше!!! — шикнув на хлопців Сокіл.

Біля Великих юнаків зустрів волхв Колобор. Він поважно підвів руки, закликаючи всіх до мовчання. Люди завмерли. У цілковитій тиші пролунав перший удар у бубон, за ним — ще й ще, а дуда, що підхопила удари, перетворила ці звуки на музику, яка заповнила собою все довкола, а втрапивши у вуха, а далі і в душі людей, сповнила їх священної врочистості. У багаття додали сухих дров, й іскри диким роєм зметнулися в чорне небо.

Колобору піднесли священну чашу з напоєм мудрості. Узявши чашу, волхв кілька разів надпив із неї довгими ковтками. Повернувши чашу, він заплющив очі й почав повільно погойдуватися з боку в бік у такт ударів бубна. За якийсь час він розплющив очі, але всім присутнім стало видно, що погляд волхва десь далеко. Повільно опустившись перед богами на землю, він заговорив:

— О, великі наші владики, батьки й захисники, Рід наш і плем’я наше просить прийняти дарунки-жертви на честь вашу і дати згоду та благословення ваше на Посвяту цих юнаків у чоловіки з усіма правами й обов’язками, заповіданими предками нашими. Чи гідні вони цього, Великі?..

Далі Колобор перейшов на шепіт. Ще якийсь час він відсторонено шепотів, призиваючи богів відповісти. Його чоло вкрилося потом, а він усе шепотів і шепотів. Потім були чутні тільки гучні звуки бубна й дуди. Раптом Колобор пожвавішав і підвівся із землі. Його погляд зробився осмисленим.

— Боги сказали: небо вкаже нам відповідь, — остаточно прийшовши до тями, мовив волхв.

Усі присутні, підвівши голови, почали напружено вдивлятися в зоряне небо. Але далекий небозвід, здавалося, застиг у своїй незмінності. І тільки іскри від багаття рвалися й рвалися вгору, намагаючись приєднатися до небесних світил. Але марно. Землі — земне, небу — небесне. І раптом одне з малюсіньких небесних світил зірвалося зі свого місця й почало падати. Вигук побожного замилування й радості вихопився у всіх, хто побачив це диво.

— Великі благословили нас на Посвяту, — вигукнув Колобор. — Слава їм!!!

— Слава!!! — загукала юрба.

— Боги вважають вас гідними й готові прийняти дарунки ваші, — звернувся волхв до юнаків.

Один за одним вони підходили до жертовника, що стояв біля підніжжя бовванів Великих, і клали перед ними свою здобич. Кожен, залишаючи жертву, опускався до землі й тихо дякував богам за прихильність.

Коли настала черга Чеслава, він, поклавши тушу вовка на жертовник і опустившись до землі, не тільки віддав подяку богам, а й, зважившись на зухвалість, попросив їхнього заступництва у його стосунках із Нежданою. Хай буде що буде!..

І от вони вже всі семеро піднесли свої дарунки й віддали належне богам. Тепер на них чекало останнє випробування.

Колобор, узявши довгий гострий ніж, підійшов до жертовника. Зупинившись біля туші вовка, він увігнав ніж у його грудину й одним зусиллям розітнув її. Вирізавши серце й печінку, він кинув їх у чашу, а другою чашею зачерпнув вовчої крові.

Один із помічників волхва, Миролюб, знову подав йому чашу мудрості.

Колобор, шепочучи лише йому відомі замовляння, узяв чашу з вовчою кров’ю й почав повільно переливати її вміст у священну посудину. Темно-червона густа рідина, падаючи щільним струменем, змішалася із золотавим напоєм мудрості.

— Щоб мудрість наших предків злилася із силою й хоробрістю крові цієї й оселилася в тілах ваших, — з цими словами Колобор подав чашу першому з хлопців.

Ним був Чеслав.

Не без побоювання взяв він священну посудину. Уперше в житті він мав пити з чаші мудрості. Хлопець відчував, що всі присутні зараз дивляться тільки на нього. Затамувавши подих, він зробив перший ковток. Спершу рідина здалася йому такою, що не мала смаку, але поступово гіркувато-солонуватий і водночас солодкуватий смак торкнувся його язика та горла. Після другого-третього ковтка юнак відчув, як гаряча хвиля бурхливим потоком починає розливатися тілом. У голові приємно зашуміло й почало туманитися. Удари бубнів і звуки дуди, рокочучи, стугоніли у вухах. Кожен, навіть ледь чутний звук, здавалося, впивався в усе його тіло одразу, а не лише у вуха. Тільки за якийсь час він почув голос Колобора, що здався йому громоподібним:

— Щоб серце твоє й печінка твоя були мужні й стійкі в бою, і на полюванні, і за будь-якої негоди життєвої.