Розділ «Частина перша Чеслав — син Велимира»

— Не бійся мене.

Чеслав наблизився до неї й спробував обійняти, пригорнути до грудей. Дівчина вся напружилася й, відсунувшись до стіни, зіщулилась. Юнак повільно провів по її тілу рукою й доторкнувся до грудей. Дівчина спробувала відсторонитися від нього, ще більше втиснувшись у кам’яну стіну, але Чеслава це не зупинило. Вперши руки в стіни так, що дівчина опинилася між ними, і позбавивши її тим самим можливості вислизнути, він почав шукати її губи своїми губами, гарячими й вимогливими. Та коли знайшов, відчув, що вуста бранки вперто зімкнуті й не відповідають на його нетерплячий поцілунок. Переборюючи її мовчазний опір, юнак опустив чужинку на шкуру й спробував проникнути їй між ноги. Неждана затято пручалася, а коли зрозуміла, що сили нерівні, заплакала.

Відчувши сльози, Чеслав відпустив її. Знову ці сльози! Чомусь, тільки-но вони з’являлися, він почував, що сила й рішучість полишають його. Він сів біля Неждани, опустивши голову й важко дихаючи. Серце рвалося з грудей… У голові гуло… Думки й почуття плуталися… Він хотів її з усією пристрастю юності, але не так, не силою. А як, він не знав.

— Я привів тебе для себе… — крізь зчеплені зуби видихнув він, а потім майже викрикнув зло, з розпачем, майже не усвідомлюючи й не чуючи, що кричить: — І ти будеш зі мною. Будеш! Чого б мені це не коштувало і як би ти не супротивила! Будеш!..

Юнак різко встав і, не дивлячись на дівчину, пішов геть. Він відчував, що якщо зараз не піде, то зробить щось непоправне й непрощенне для себе, для неї… А він не хотів цього. Міг, але не хотів!

Із печери Чеслав уже не вийшов, а вибіг і, нічого не кажучи, пройшов повз Мару.

— Терпіння, хлопче, терпіння! — почув він її голос за спиною.

«Терпіння, терпіння!» — стукало Чеславові в голові дорогою до городища. Але де його було взяти, коли ти ще тільки починаєш пити з ковша життя і тобі не терпиться так багато чого спробувати?

Розсерджений невдачею, Чеслав повернувся додому. Житло зустріло його пусткою: у хаті нікого не було. Тоді він пішов до сінника й тут помітив Голубу. Дівчина, ставши на коліна, доїла козу. Молоко білими струменями вистрілювало в горщик: чвирк-чвирк, чвирк-чвирк.

Чеслав стрімко підійшов до дівчини й, узявши за плечі, підняв, відірвавши від заняття.

— Ти що? — звела на нього очі Голуба.

Юнак ухопив її за руку й потяг до сінника, а коли вона слабко закомизилася, ухопив на руки й таки відніс туди. Він мовчки й люто взяв її. Голуба покірно знесла й цю повинність…

Коли Велимир помітив, що його старший син Ратибор став заглядатися на дівчат, а за ним на підході був і Чеслав, то вирішив випередити події. «Юнаки в силу входять: голови гарячі, кров вирує. Коли б шкоди не наробили!» На той час і Голуба стала входити в дівочий вік. «Дівка своя, при домі. Нехай уже краще з нею балуються, ніж потім із родичами розбиратися». За словом Велимира першим її чоловіком став Ратибор. Згодом її пізнав і молодший брат.

Удень Чеслав пішов на узлісся. Сюди чоловіки городища приходили вправлятися в стрілянні з лука. Не встиг він як слід прицілитися, щоб випустити першу стрілу, як з’явився його друг Кудряш. Ім’я йому таке при народженні дали не без заміру. Його голова й справді була кучерява. А з-під тих кучерів визирали майже завжди бешкетні та веселі очі.

— Ти куди пропав? Я тебе всюди шукав, а тебе як корова язиком злизала, — накинувся на Чеслава товариш.

— На полюванні був.

— Що?! А мене чого не взяв із собою? — насупився Кудряш.

— Так від твоєї тріскотні, Кудряше, уся живність розбіжиться.

— Так уже й розбіжиться'. — у його голосі почулася образа, але одразу в очах блиснуло бешкетництво, а потім і підозра. — І ранком тебе ніде не було. Недоговорюєш ти, Чеславе, щось приховуєш. Ох, я-то тебе знаю!..

Чеслав і Кудряш товаришували, скільки себе пам’ятали, напевно, відтоді, як навчилися повзати й відбирати одне в одного дерев’яні та глиняні цяцьки. Рухливий Кудряш був баляндрасник і веселун, заводила на будь-якому святі й гулянці. Але верховодив у цій дружбі зірвиголова Чеслав.