Розділ «Частина перша Чеслав — син Велимира»

Від цих слів серце юнака тенькнуло.

— Та я тобі не чужий, завжди можеш мені довіритися. Якщо не ділом, то порадою допоможу… Можеш не відповідати. Сподіваюся, ти робиш правильно. Одне скажу: часом ми щось вчиняємо не замислюючись, до чого це призведе в майбутньому.

Чеслав мовчав і тільки смикав зім’яту в руках траву.

— Захочеш поговорити про це, ти знаєш, де мене знайти, — промовивши це, старий Сокіл пішов.

А Чеслав, підхопивши торбу з хлібами, довів Вітра майже до воріт городища і, ляснувши рукою по крупу, скомандував:

— Додому, Вітре!

Повторювати двічі не довелося. Кінь голосно заіржав і, жваво влетівши у ворота, понісся додому. А Чеслав, оглянувшись на всі боки: «Ніхто не бачить?» — рушив до лісу. Він ішов ледь помітною стежкою. Люди нею ходили рідко, і вона майже повністю заросла травою, але ж таки нею ходили…

Юнак щодалі заглиблювався в хащу. На шляху траплялися величезні кам’яні брили. Казали, що колись, дуже давно, їх сюди притягнув якийсь страшний злидень Льодовик, надовго скувавши все під собою, а відступивши, кинув…

Стежка обігнула маленьке болітце і повела Чеслава в майже непрохідні нетрі. Нарешті, попетлявши трохи серед колючих чагарників, вона вивела його на зарослу травою й квітами галявину біля підніжжя невисоких скель. Покриті мохами, чагарником і низенькими деревами, що вчепилися корінням у скелі й намагалися вижити на їхньому кам’яному тілі, вони приховували ледь помітну щілину, що переходила в печеру. Здавалося, що це всемогутній Перун, розгнівавшись за щось на цю кам’яну твердиню, кинув у неї блискавкою й розколов. А може, так і було насправді?

Тут, у печері, сама-самісінька жила стара Мара. Ніхто не знав, скільки років цій жінці. Та чи жінці? Багато хто бачив у ній скоріше лісову тварюку, ніж дочку роду людського. Напевно, через те, що так довго жила вона сама в лісі, ішла про неї серед Роду недобра слава. А ще тому, що викликала в них марновірний страх.

Колись, дуже давно, коли Мара була ще молодою, її вигнали з городища. Ніхто вже не міг сказати, за що саме, але чутки про це ходили серед людей різні. Хтось говорив, що вона спробувала допомогти розродитися жінці, а та народила жахливе чудовисько. Інші теревенили, що вона звела з розуму якогось хлопця, і той вкоротив собі віку. Ще інші казали, що вона вчинила непростиме: пішла проти волі Великих. Дехто з острахом шептався, що вона пішла проти волі самого Колобора, і той, звичайно ж, не стерпів цього. Але їм заперечували, що все сталося ще раніше, задовго до Колобора. Такими були чутки.

Вигнана Мара пішла з городища й оселилася тут, у серці кам’яної гори. Але люди про неї не забули, бо мала баба силу проти будь-яких болів і недуг, а можливо, і не тільки проти них… Дехто підозрював у ній інші здібності та сили. Але про це говорили мало й пошепки, боячись розгнівати Великих.

Ось чому не заростала стежка до похмурого житла Мари. Час від часу хтось із поселенців, у розпачі зважившись звернутися до неї, криючись від одноплемінників, приходив до самітниці зі своїми прикростями й болем. Мара не відмовляла. Бувало, її кликали до хворого в городище, коли він сам не мав сил прийти. Вона приходила таємно під покривом ночі і, зробивши свою справу, одразу зникала. Але це траплялося зрідка. І відважувалися на це лише найупослідженіші та наймогутніші представники Роду.

Чеслав, який доти майже біг стежкою, на галявині перейшов на статечний крок. Йому хотілося виглядати чоловіком, а не якимсь жовторотим парубчаком. Він не дійшов і до середини галявини, коли на порозі печери з’явилася Мара. Сива, сухорлява, зі зморшкуватим лицем, але пряма та ставна, жінка стояла на порозі свого житла як велична господарка цих місць і терпляче чекала, коли підійде Чеслав.

— Здорова будь, Маро! — уклонився їй юнак.

— І тобі здоров’я та сил, хлопче!

— Я приніс тобі хліба. — Чеслав дістав із торби один із хлібів і віддав жінці.

Мара взяла хліб і, піднісши до обличчя, глибоко й із задоволенням вдихнула:

— Домом, вогнищем, спокоєм пахне… — й одразу різко перевела погляд на Чеслава. — Не боїшся порушити?

Юнак спершу невпевнено, а потім твердо заперечно похитав головою.