Розділ «Життєва філософія бабусі»

Отож, деякі міркування бабусі Пелагеї:

– Малою мені здавалося, що наше сило вельми велике. Що ото десь там, за крайньою хатою, світ уже кінчається. А потім зрозуміла, що там тико починається. Світ розбігатися став, і скіко людина б не бігла – не здожене.

– Великий Божий світ, у нім людина маленька, та часом здається, що теї всі зірки просяться погрітися до хати, а мо’, й у ній посвітити, як зігріються.

– Нащо людині багацько всякої всячини, так собі міркую, як у неї небо є, цілісінький світ, тико треба до себе впустити.

– Якби Бог людей ни жалів, то хіба дав би на таку красу подивитися? Хіба дав би з маленької людини великій вирости, щоб потому ще й дітей і онуків побачити, а то ж гинчий світ, і Божий знак на нім і той самий, і гинчий! Як щось у тебе пропадає – худобина ото загинула – то не за тим жалій, що добра нима, а за тим, що живе пропало.

– Малою питала: а хто то зірки на небі увечері запалює? Бог, казали мама. А я, мала: як то він успіває тико-во багацько засвітити? І то ж кожнісінького вечора. А мама Пріська, бувало: цить-но, а то Бозя почує, нагнівається й ще темніше стане. Ну, я принишкну, бо ж страшно без зірочок зустатися. А потому гадаю собі: як Бог мене таку маленьку почує, то подумає: воно ж мале, дурне, нащо його слухати? А коли слухає, то й пташку чує? І вийшла надвір, зорі таки світять, і чую: соловейко співає. Й так мені втішно на серці: я, маленька, чую, як то гарно тьохкає тая пташка, а десь там Боженько тоже соловейка слухає. Послухала, вернулася до хати, а мама питають: де ти була, Палазю, ой, чого ж така заплакана, геть щоки в сльозах? А й низчулася, що то як соловейка разом із Боженьком слухала, то сльози текти почали.

– Кажуть, зимля кругла, а я так думаю, що коли так, то, може, Бог неї на долоні тримає? Бо інакше б вона кудись котилася й котилася, а люди падали й падали б.

– Часом чути, як хтось далеко-далеко ни то плаче, ни то співає ци до себе кличе, так далеко, що аж на тім боці неба.

Повитуха-бабниця

Бабуся була знаною в селі (і не тільки у своєму) повивальницею (повитухою). Правда, по-місцевому, по-поліськи, то називалося – бабити. Під цим малося на увазі – приймати пологи, перерізати пуповину й зав’язувати пупа, здійснювати той магічний обряд, дійство-з’яву, внаслідок якого людина й з’являється на світ. Ну, а жінку таку звали бабниця. Знали, що бабниця Палажка не просто приймає пологи, не просто перерізає пуповину, не просто дає дитинку в руки матері чи кладе їй на груди теплу й живу істоту, а при цьому промовляє заповітні слова, від яких і дитина перестає репетувати, налякана першим знайомством із цим незатишним світом, і мати також швидко приходить до тями і, як казала одна односельчанка, «наче засвічується».

Те, що прочитаєте нижче, я почув частково од бабусі, частково од мами (на жаль, вже теж покійної), частково від жінки, в якої бабуся бабила.

Пелагея готувала себе до бабиння. Казала, що передчувала, кому дитина (знала, до кого покличуть) має з’явитися на світ. Молилася, постилася і (цікаво й зворушливо) вдягала в ті дні світліший одяг.

Брала з собою на бабницю материнку, любисток, медівник і траву, яку називала лісниця живуща. Казала, що дух їхній сприяє, аби пологи були легшими.

Подумки промовляла при появі дитини молитву: «Зроби, матінко Божа, цеє дитятко цвіточком, який вбирає сонце, росу і дух Божий невловимий».

Матері казала: «Дитя перші три-штири мінути ваші думки чує. У світ з собою візьме. То перша блискавка, що їй путь осіяє».

– Мені теї слова здавалися дивними, якимись зумисними, а потому пойняла, що тітка Палажка знала щось таке, що нам не було дано, – то слова жінки, що у неї бабила бабуся.

Зараз я міркую про велику силу думки, а отже, підсвідомого в житті. Бабуся це відчувала, знала про це? І згадую біблійне: «Всіляке таємне стане явним». І далі бабусі Пелагеї: «Ти ще тільки зле подумала, а вже гаддя в лісі заворушилося».

Чи не тому вона твердила, що такі важливі перші хвилини в житті людини, перші слова, звернуті до маленької істоти, перші речі, які має робити жінка, звівшись на ноги після пологів:

– Подивися, ци хата заметена, як ни була, попроси, хай хтось теє зробить;

– Глєнь у вікно, навіть як вечір ци ніч надворі, шукай зірку або квітку;