Розділ «НА ЗАХИСТ МЕРЕФИ»

Сірко увірвався на крайню вуличку села. Татарва вже пройшлася нею смертельним ураганом, не залишаючи за собою нічого живого. Те, що зрання ще дихало, квітувало, зростало та набиралося духмяної сили, жалобним вінцем стелилося долі. Всі ближні хати горіли — вогонь облизував їх червоними язиками. На подвір’ях та на доріжках, що вели до воріт, валялися розпороті подушки й перини, білий пух укривав розкидане поспіхом хатнє начиння та викинуте з потрощених скринь весільне чи наладноване для похорону вбрання. Кидалися врозтіч налякані пожежею воли, корови, вівці, коні. Кури, гуси, індики та качки — все домашнє птаство, випещене руками дбайливих мерефських господинь, переполошено металося, не знаючи, як і де рятуватися. Нікому й нічому несила було сховатися від біди пекельного лиха…

Мереф’яни, як ті мурахи з підпаленого мурашника, чимхутчій розбігалися від храму, що вже аж стугонів од полум’я. Отець Григір, поцілений стрілою в ногу, не зважаючи на рану й на смертельну загрозу, шкандибав од криниці зі сплющеним відром і безтямно бубонів собі під ніс: «Це ж храм, людоньки, гасімо вогонь…»

Мереф’яни тікали, а татари, наче шуліки, виловлювали нажаханих людей, як звірят. Тугі аркани стискали шиї все нових і нових бранців. Поважні господарі, молодь, діти — всіх зганяли в єдиний гурт. Вже потім, коли на волі не залишиться жодного оборонця Мерефи, чекатиме на бранців розподіл — одних буде пов’язано живими, а інших — покладено в сиру могилу. Бусурмани не панькалися з немовлятами та старцями… Половці теж були між своїх односельців. Дмитро, поранений у плече, боронився до останнього, доки троє татар не навалились на нього, оперезавши дуже тіло арканом. Марія, кинувшись на порятунок чоловіка, теж утрапила до рук ординців. Найдовше татари не могли піймати Софії. Простоволоса, розпашіла від бігу, в’юнка, як водна течія, мчала вона попри палаючі оселі. Бусурмани не відступали, наперед тішачись розкішним ясиром: вродливе личко, стрункий стан, пишне русе волосся можна го-го, як дорого продати на ринку! А зв’язані мереф’яни зі страхом чекали кінця цієї страхітливої гонитви. Вони забули про те, що лишень учора осуджували цю прийшлу дівчину. Перед лицем небезпеки мимохіть відчували до неї жаль, але водночас гордість через те, що їй вдається так спритно уникати хижацьких пазурів. І тільки дяк, вирячивши очі, заволав:

— Дура, куда бєжиш?! Нєпокорностью своєй большую бєду на всєх наклічеш!

І враз, наче ці люті слова підкосили її, Софія впала у траву. Мереф’яни ахнули. Марія злякано подивилась на чоловіка і, глянувши знову на невістку, сполотніла: Софія, зірвавшись на ноги, рішуче приклала до горла гостре лезо серпа. Татари спинилися. Вони не хотіли втратити таку дорогоцінну здобич. А Софія, завмерши перед ординцями, пересохлими губами все шепотіла:

— Тільки б устигли… Тільки б устигли… Тільки б устигли…

Бусурмани ж гадали, що зеленоока чужинка, злякавшись неволі, божеволіє на очах. Насправді ж Софія відчувала, що її та інших горопашних полонених от-от визволять… І порятунок не забарився: перед очима бранців раптом вигулькнув козацький загін, на чолі якого мчав, оголивши шаблю, мерефський відчайдух, характерник Іван Сірко.

— Рубайте триклятих бусурман усіх до одного! — гукнув Сірко своїм козакам, що впали на ординців, як грім з ясного неба. Безжально били ворогів, змушуючи їх до безславної втечі, не залишаючи їм надії на порятунок.

— Алла! Алла! — налякано лопотіли татари, кидаючись урозтіч. І розчепірені руки триклятих зайд, які ще кілька хвилин тому нагаями періщили бранців та зв’язували вкриті мозолями долоні хліборобів путами неволі, тепер намарно затуляли голови своїх безталанних хазяїв. Не було ординцям пощади. Характерник Сірко зносив голови з плечей ненависних ординців, мовби то були боввани чортополохів, що обростають родючі поля.

— Бийте бусурман, хлопці! Та так, щоби клоччя летіло зі шкур їхніх! Буде з чого онучі зробити! — почули козаки клич Сірка.

А біля Сірка гарцював на баскому коні джура Гострозор. Слідом за рішучими верховодами відважно кидався в бій. Хоч і малий ще був, а страху не відав. Бив недругів незгірш од бувалих козарлюг. У скорім часі загін січового лицарства розправився з татарвою — уся земля довкола вкрилася сотнями ворожих трупів.

— Шайтан! Шайтан! — волали вцілілі татари і, нажахані Сірком, кидалися хто куди.

Мереф’янин Тарас Чорнопліт і собі, притьмом скочивши на вивільненого з-під убитого ординця коня, дременув світ за очі. Сірко кинувся за ним. Ще мить — і наздогнав би зрадника і його голова неминуче покотилась би з похилених плечей… Зненацька розпачливий хлоп’ячий зойк спинив козацького ватага.

— Боляче! — стогнав, корчачись у траві, джура Гострозор, тримаючи закривавленими долонями розсічену голову.

Кров струменіла по його лиці, заливала очі, стікала долі звивистими багряними цівками. Сірко кулею підлетів до хлопця.

— Як же це так, синку?! — обхопив руками тіло малого, що билося в агонії.

Ледве тамуючи крик, хлопець відгукнувся у відповідь:

— Я… нічого не бачу… батьку… — і безтямно повалився у прірву забуття.

Довгий липневий день поволі переходив у вечір. Дивною була його хода… Зомлілий від пекучого сонця підвечірок, немовби загрузлий у баговиння розхитаний віз, зашпортався на межі часоплину, не маючи змоги рушити далі.

Намарне лелійний вітер засівав у небі найперші яскраві зірнички та вистеляв долі біле полотно ніжного туману. Ніхто не зважав на цю красу. Тиха вечорова пора не могла розвіяти чорний відчай бідолашних мереф’ян. Скорбота і біль, наче розпечене вугілля, що потрапили на роз’ятрену рану, мучили їхні душі. Кожен розумів: цього дня, що от-от відійде за цьогосвітню межу, йому не забути ні сьогодні, ні завтра, ні повік. Він був темніший, ніж будь-яка грозова днина, і приніс людям гіркий ужинок: узяв велику данину спаленими хатами та подвір’ями та ще й відібрав од землі робочі руки. Перед очима вцілілих на пожухло-закривавленому килимі трави лежали ті, кого вже не викликати до життя.