Розділ «НА ВАРТІ УКРАЇНИ»

НА ВАРТІ УКРАЇНИ

Навесні 1647 року загриміли гармати, радісно задзвеніли сокири, виточуючи бистрокрилі чайки, покотилася гучна луна Великим Лугом, сповіщаючи про пробудження козаків до звитяг. У всі кінці України, як сподівані вісники-птахи, полетіли заклики до єднання супроти спільного ворога. І люди, немов оті струмочки, донедавна майже висохлі, а тепер наповнені по вінця люттю густою, стікалися на Січ з усіх усюдів. Уярмлений свавіллям польських панів люд прагнув свободи. І голосом народу виступив Богдан Хмельницький:

— Визволимо, браття, рідну Україну, братів своїх і сестер. А затим обмиймо вражою кров’ю майдан Старого Міста, на якому замордовано наших славних гетьманів.

18 квітня 1648 року на Великій козацькій раді Богдана Хмельницького обрано гетьманом Війська Запорозького.

Супроти польської шляхти спрямував свої сили щойно обраний гетьман. До його війська незагайно долучився Іван Сірко. І не могло бути інакше. Великий характерник мусив бути там, де точилася битва за Україну. Така йому судилася доля. Так було написано на його роду.

«Сірко — від Бога полководець», — так казав про мужнього козака з Мерефи гетьман Хмель, бачачи, як запекло б’ється козацьке військо під Жовтими Водами та біля Пилявців із таким верховодою. Щойно з’являвся він перед лицарями на своєму Сивогривому — рвійному, стрімкому, — страх поймав ворога. Поляки жахалися Сірка, бо шаблюка його не одну голову знесла, а сам він у жодному бою не отримав бодай подряпини. Великий воїн Сірко не знав поразки. І берестецької теж не прийняв. Проклинаючи за зрадництво кримського хана, що посеред бою вдарив ножем підступу у спину козацтва, закликав запорожців відстояти свою гідність. Казав, що розкраяну глибоко рану здатні залікувати тільки нові звитяги. І коли польське панство тішилось перемогою, вдоволено дістаючи з кованих скринь приховані там ретельно висукані нагайки на пониклі плечі українських «хлопів», Сірко гуртував козацтво до запеклих герців. У лютій битві під Батогом козаки здобули бажану перемогу. Під час битви тієї рівних Сіркові не було. Кажуть, шабля його аж побагряніла від крові — від кінчика до руків’я. Кажуть, що Петро Сірченко не поступався батькові. І це про нього невдовзі заговорили далекоглядні козаки: «Сірченко — вірний син козака, достойний пагін славного роду».

Віншуючи славні успіхи козацтва, полинула гучна пісня просторами України — кобзар Вербовик сповіщав людей про великі перемоги Запорозького війська.

Утікали ляхи, погубили шуби…

Гей, не один лях лежить, вищиривши зуби!

Становили ляхи дубовії хати,

Прийдеться ляшенькам в Польщу утікати!..

Лютували польські жовніри, чуючи співи Тараса Вербовика. Сам Потоцький велів своїм гайдукам:

— Дістати триклятого хлопа, та за такі пісні на палю посадити!

— Співай, брате, голосно співай, — виблискуючи шаблею, тішився Іван Сірко. — Вражай триклятих ляхів силою своєї зброї — гострої і влучної. Гарний вояка з тебе вдався, якраз у ціль потрапляєш!

Не завжди однаковими були втрати й набутки. І часто набуток обертався втратою. От як велика злука. Під час Переяславської ради 18 січня 1654 року Іван Сірко не склав присяги на вірність московському царю. Не розумів він єднання з тими, хто потай точив ножі, аби встромити у спини українцям. Іван Сірко не хотів цієї злуки. Та й сам Хмельницький тричі спинявся, вагаючись перед останнім кроком. Коли ж Богдан узяв у руки перо, було вже по всьому. Тієї ж миті скочив на вірного коня Іван Сірко та й подався на Січ, відхрещуючись від служби посольської словами:

— Моя справа — гостра шабля й кінь. Болить моє серце, коли бачу, скільки неправди й підступності терплять бідні люди від клятих бусурман. Все, що роблю, має бути спрямоване на те, щоби визволяти простий український люд.

Зустрівшись на Січі з побратимами, мужній вояка заповзявся готувати морський бій проти найлютішого ворога — бусурман. За його волею та за бажанням запорожців ескадра чайок вирушила «промисел над Кримом чинити».

Впав Судак, поступилася перед козацьким наступом Кафа, склали білі крила турецькі кораблі. А коли бистрохідні козацькі чайки вийшли в Азовське море, наслухана про Сіркову непоборну силу, покірно здалася Тамань. Чорне прокляття, що вирвалося з охриплих грудей Іслам-Гірея й полетіло слідом за характерником Іваном Сірком, покликане настигнути його в дорозі, потонуло у хвилях гучного козацького реготу.

Османська імперія прагнула заволодіти світом. Північна Африка, Близький Схід, Балкани, Північне Причорномор’я, Кримське ханство вже належали їй. Чужовірам цього було замало. Попереду лежала непокраяна ними велика і багата на дари Україна, де можна було захопити найбагатший ясир. Коли б тільки… Коли б тільки не козаки. І отой непоборний усюдисущий Іван Сірко, який невсипущо захищав українські землі. Він був скрізь — у степах, на шляхах, біля Дніпра та обіч Чорноморських розливів, по всіх усюдах і просторах. Влітку — на порогах, взимку — на пограниччі. Являвся несподівано, як дужий повів вітру, наводячи жах на захоплених зненацька нукерів. Він був із породи людей, здатних бачити навіть у нічній темряві. Мав вовчий зір, ба, навіть і нюх. Його шабля видзвонювала по кістках ординців, як гострий півмісяць серпа у травах. Іван Сірко не мав жалю до бусурман. Відважно ставши на оборону покривджених українців — обвитих путами неволі, закинутих на галери та почеплених на іржаві гаки, характерник Сірко був на чолі молодецької ватаги. І чамбули та яничари — ті, що вогнем і ятаганом полонили цілі народи, — полохались, бачачи його перед собою, летіли шкереберть із сідел, налякані лишень одним словом: урус-шайтан! Від найстаріших татар до найменших татарчат переходило застереженням із вуст в уста ім’я великого характерника Івана Сірка. Одним цим іменем заляканий був весь кочовий народ.