Розділ «НА ЗАХИСТ МЕРЕФИ»

— Изидітє от стен, даби враг нє разрушил святой обітєлі!

Люди чули його лемент, але не зважали. Смертельна небезпека гнала їх до святині. Дмитро Половець, дужою рукою відтрутивши дяка від воріт, розчинив їх навстіж:

— Жінок та дітей ховайте до церкви, а чоловіки ставайте в оборону!

— Дмитре, а ти?! А як же ти?! — Марія Половчиха, як розгублене дитя, вчепившись рукою за сильне плече чоловіка, боязко зазирнула йому в очі.

— Та не стовбич тут, жінко! Ховайся швидше! — Дмитро Половець вперше в житті спересердя відтрутив від себе жінку.

Марія, зіщуливши плечі, подалася за Софією та всіма іншими до церкви. А Дмитро, окинувши поглядом її змалілу постать, враз відчув докір сумління, нібито зробив щось неприпустиме. Йому стало невимовно жаль, що він, не добираючи слів, нагримав на дружину:

— Маріє! — гукнув навздогін, силкуючись перекричати довколишній гамір.

Жінка рвучко озирнулась на його голос, шарпнулася, спробувала вирватися з юрби, як ото, буває, знеможений потопельник ураз вигулькує з високої хвилі.

— Прости мене, лебідонько! — вперше так відкрито, перед чужими людьми, ніжно звернувся до неї Дмитро.

Квола усмішка затріпотіла на її обличчі.

— Прощаю, — ворухнула губами і вже за мить, відтиснена натовпом, опинилася за дверима храму.

Отець Григір став на порозі церкви. Тремтячою рукою тричі наклавши на зачинені храмові двері хрест, поспіхом промовив:

— Господи, сокрий та вбережи! Спасе, помилуй і спаси…

Потім подріботів до літніх козаків, що гуртувалися разом із безвусими хлопчаками біля воріт — там, де Михайло Діброва та Дмитро Половець квапливо давали розпорядження.

— Куме Дмитре, ставайте біля мене справа! А ви, сусіде Петре, разом з отцем Григором надійно тримайте ліву сторону! — гукав старий козак Діброва, чимскоріше виставляючи лінію оборони. — Інших закликайте у кільце, один за одним стійте щільно! І хто старший із хлопчаків, у третє коло того виставляйте.

— Возом бічну хвіртку підіпріть! — кинувся до безвусого юнацтва Дмитро Половець, бачачи, як хлопчаки зашпортались біля нового дерев’яного воза, не тямлячи, як і його застосувати для оборони.

— Жаль, що випряжений кінь залишився за воротами: далебі, не мине бусурманових рук, — бідкався отець Григір, бачачи, як доладний віз, зовсім нещодавно зрихтований мерефськими майстрами, водномить перетворився на оборонну перепону й хтозна, що залишиться з нього після всіх перипетій.

Сивоголовий Михайло Діброва, відчуваючи в лиху годину негаданий приплив сили та уявивши себе знову відчайдушним вояком, як у часи давньої юності, спробував навіть пожартувати:

— Ліпше б замість коняки до нечестивців втрапив дяк, а то, гляди, принишк собі за жіноцтвом і дітворою десь у закутку церковному… — та, піймавши на собі невдоволений позирк отця Григора, поважно додав для годиться: — Та що там казати, чому бути, того ніяк не оминути.

— Не до жартів нині, куме, — урвав зайві розмови Дмитро Половець, голосно закликаючи всіх до відважного спротиву: — Стоятимемо, хлопці, до останнього. Сил нам не позичати, чуємо під ногами рідну землю. З неї вийшли, в неї й поляжемо… Допомоги нам чекати нізвідки. Проте, уповаймо на Бога і биймося, — то, може, і пощастить нам…