Розділ «НА ЗАХИСТ МЕРЕФИ»

— Здавайтеся, дурні! — зірвався на вереск Тарас Чорнопліт, трусячись, немов у лихоманці.

Коли церковні ворота нарешті впали, він угледів, як повалився на потемнілу від крові землю Михайло Діброва, який за мить перед тим іще поривався до нього з шаблею. Татарин, уразивши старого козарлюгу в груди, порятував бранця. Чорнопліт дивився, як конає його хрещений, котрий колись давно підкидав його, малого пуцьвірінка, дужими руками аж ген-ген до неба. Звільнившись від пут, зрадник нахилився над помираючим і взявся за його шаблю.

— Уб’ю виродка! — прикриваючись широкою дошкою, як щитом, кинувся на нього Дмитро Половець.

— А щоб тобі! — подався навтікача молодик.

Біг, щось бубонів собі під ніс і ледве що не молився, аби все скінчилося якнайшвидше. Чорнопліт, як і всі інші, розумів: мереф’яни приречені на неминучу поразку. Дедалі менше лишалось уцілілих оборонців попід стінами церкви, дедалі більше було поранених. І хоча жоден із них не випускав із рук зброї, відчайдушно продовжуючи боронити рідних у храмі, усе ж бій ось-ось мав завершитися. Татари передчували незагайну перемогу… Але не так сталося, як гадалося.

Загін дужих козаків вітром мчав на допомогу мереф’янам. Попереду стрілою летів характерник Сірко. Щойно зачув вість пластунів про набіг ординців, Іван, не гаючи ні хвилини, скочив на коня. Серце його бухало в грудях, біль пульсував у скронях. Йому ввижалося, що батька, матір та Софію — трьох найдорожчих людей — уже пожирає вогонь.

Не знаючи всієї правди, більше за напучуванням характерників Вітрогона та Пугача, став він на чолі козацького загону, що поскакав на допомогу мереф’янам. Їдучи у свою першу бойову виправу, характерник Сірко отримав благословіння і застереження від старих відунів: «Минуле чаїться у спогадах та згадках, а майбутнє твориться гідними ділами. По людях добрих і слава добра лишається. Лихих же людей спіткає неминуче забуття. Все, що ти здобудеш, стане скарбом усього твого роду…»

Ще здалеку над Мерефою видно було хмару куряви. Ще здалеку чутно було дитячий крик та розпачливий жіночий лемент.

— Не відставай! — гукнув Сірко, помітивши впівоберта, що джура Гострозор сповільнив хід.

Хлопець пришпорив коня. Він поклав собі за всяку ціну виправдати довіру свого учителя. Сам і попросився на бій: щойно Сірко скочив верхи, Тарас кинувся навперейми з пронизливим криком:

— Стійте!

— Ану геть! — Сірко, притримуючи за повід баского коня, що поривався стати на диби, суворим поглядом зміряв хлопця.

— Візьміть, я ось… наготував для вас, — похапцем подав хлопець козакові невеликий клунок. — То вам сухарі на дорогу… І ще мій пістоль візьміть… І мене візьміть…

— Та якого біса!.. — і раптом Сірко вмовк на півслові: сині очі малого світилися завзяттям і рішучістю. — Не цього разу, Тарасе, — додав уже тепліше, щоб не образити почуттів вірного учня, котрий у скрутну хвилину ділився з ним найдорожчим, що мав.

— Візьміть, я не підведу! — настирливо попросив Тарас.

— Зарано тобі, кажу! — не став слухати Гострозора Сірко, вдруге пориваючись до воріт.

— Я буду обачним, а стріляти вмію так, що ну! Самі ж знаєте! — щосили крикнув йому навздогін Тарас.

І тоді Сірко, прихильний до свого джури, гукнув:

— Гайда на коня! Від мене не відставати ані на крок. Як у халепу втрапиш чи пропадеш де, то бігме і на тім світі тебе знайду, щоби шкуру спустити!

Коли б характерник Сірко не квапився так у дорогу, а зазирнув би у плетиво будучини, то, мабуть, не був би таким поступливим і нізащо в світі не взяв би хлопця на битву…