Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

— Одне маленьке уточнення! — гукнув їм пан Ліндер. — Межи паном Ліндером і паном Фляком віднині маєте волати віват і панові Ціммерману, котрий якраз заступає на свій надвідповідальний постерунок. Пан Ціммерман — то є ваш директор, ваш татуньо і ваш опікун. Най жиє пан Ціммерман! Гурра!

— Гурра-а-а-а-а-а! — відізвалося з шеренги.

— Продовжуйте ранкову прогулянку.

І в'язні знову закрокували по колу.

— Їх ніхто не стереже? — здивувався пан Ціммерман.

— Нема потреби. Вони самі себе стережуть. Самі себе допитують, самі на себе доносять, самі себе перевиховують. Дуже зручно. Інакше б нам був потрібен цілий штат охоронців, а це може влетіти в неабиякий гріш. А я дбаю про бюджет рідного міста як про свою власну кишеню.

Всі ув'язнені були зодягнені в однакові голубі сорочки, що сягали до п'ят, з-під сорочок виднілися босі ноги.

— Цікаво у вас вбрані в'язні, — сказав пан Ціммерман.

— Не «у вас», а у нас. Вбрані вони у дуже вигідну одіж, — мовив пан Ліндер, — її легко шити. Уявіть собі, скільки було б мороки з різними там блюзками, штанами, черевиками. На це треба багацько коштів, часу і людей. А всього цього у нас якраз брак.

Комісар вийняв з кишеньки на животі дзиґарок, дзенькнув покришкою, від чого усі в'язні враз замовкли й завмерли, пильно глянув на годинника і проголосив:

— Прогулянка закінчена!

В'язні розбіглися по обійстю, і пан Ціммерман побачив, як вони із подиву гідною заповзятливістю кинулися до роботи.

Двоє в'язнів несли через усе подвір'я, зігнувшись і покректуючи, щось важке і об'ємне, але що воно було, пан Ціммерман розгледіти ніяк не міг, доки в'язні, наблизившись, не розвернулися до нього боками і не явили його очам велике і залізне ніщо. На чолах у них аж рясніло від поту, червоні жили нап'ялись, мало не лускаючи, а вуста приказували: «Ну ще ще трохи вже недалеко ну хороба тяженна бодай би її пес рівніше куди дурний рівніше…»

Пан Ціммерман примружив очі, вдивляючись уважно в те Ніщо, але воно від цього не перетворилося в Щось, а так і зосталось суцільним і неіснуючим Нічим, прозорою порожнявою, об'ємним кшталтом повітря, гарячим подихом вантажників.

Потім угледів ще одного в'язня, який котив інше велике, кругле й тяжке, мов камінь Сізіфів, Ніщо. Воно було майже в його зріст, бо в'язень лиш ледь нахилився вперед, вкладаючи у кожен поштовх усю свою силу і впертість, видихаючи стогін і втому. Сорочка йому прилипла темною плямою до спини, волосся стирчало скуйовдженими пасмами, чоло було брудне від частого витирання замурзаною долонею. Чоловік котив своє Ніщо з таким самозабуттям, що пан Ліндер мусив вступитися йому з дороги, щоб не потрапити під усерозчавлюючий каток Нічого.

— Обережно, пане Ціммерман, щоб не сталося нещастя.

— Що вони роблять? — не втримався і спитав новий директор в'язниці, обводячи збаранілим поглядом терен, на якому всюди кипіла така ж фантастична праця — важка і виснажлива у своєму неіснуванні, в даремності і безглузді.

Двоє в'язнів енергійно копали грядки, майстерно імітуючи усі рухи копача, а при цьому не маючи в руках нічого, що б хоча б віддалеки нагадувало рискалі, — себто взагалі Нічого. Ще двоє садили в щойно буцім-скопану землю буцім-квіти, котрі проте зовсім не становили собою аж таке Ніщо, бо були з розфарбованого паперу. Третій в'язень виймав з пуделочка штучних метеликів і пришпилював до щойно висаджених квіточок.

— Які вони милі в своєму дитячому захопленні, — втішено похитав головою пан Ліндер. — А всі ж троє сидять тут не за крадіжку гаманця в базарної зеленярки, а за напад на банк.

— А хто вигадав саме такі квіти садити?