Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

— Ти мене не кохаєш! — жахнулася Олюня і надула губки.

— Кохаю. Але вже пізно. Я хочу спати.

— Ах так! Не діждешся, щоб я після шлюбної ночі зосталася цілкою!

Олюня жваво роззирнулася по кімнаті й зупинила свій рішучий погляд на мідному канделяброві. За мить він уже уважно обстежувався, пробувався на палець, на язик, на персо, аж поки не здобув задовільної оцінки. Пан Ціммерман, здивовано спостерігаючи за тим, як вона лягла на ліжко і почала запихати собі канделябра, до розкішниці[97], уже не міг залишатися осторонь цього небуденного факту й примостився навпроти Олюні, щоби усе любенько бачити. Раптом рука її зупинилася.

— Тут, — сказала вона. — Я відчула її. Досить натиснути, один лише рух — і я жінка! Ах, це тебе зовсім не турбує! Ти безсердечний! Прирікаєш мене на такі муки!

— Чому? — не зрозумів пан Ціммерман.

— Та тому, що змушуєш мене саму себе позбавляти цноти!

— Ти хочеш, аби це зробив я?

— Звичайно! Це має бути натурально.

— Тоді забери руку.

— Що! Що ти затіяв! Боже мій, не руш! Та не цею залізякою!

Але було вже пізно. Пан Ціммерман штрикнув канделябром, і Олюня знову зомліла. Отямиться вона вже жінкою. На сніжно-крохмальні простирадла витекло кілька червоних сліз невинності. Пан Ціммерман з почуттям виконаного подружнього обов'язку скрутився бубликом і солодко заснув. Снилися йому пальми, сонячні пляжі і кораблі.

ПАН ЦІММЕРМАН ІДЕ ДО ПРАЦІ

…явори квітли і осипалися від легенького подиху вітру, а їхні пелюстки кружляли над головою і, щойно торкнувшись руки, танули і зникали зоставляючи по собі тільки примарний холодок… ноги грузнули в сніг військо розбите сунуло втомлено, а вдалині сиза хурделя накручувала обрій на веретено… пане Бумблякевич — прохрипів старий гетьман — ви зробили що могли вертайте домів не для вас незгоди вигнання вертайте… мовчки потряс головою — сніг забивав рот і очі… мертва Україна лежала під снігом разом зі своїми хоругвами і мечами разом з булавою й короною… обглодана кість України все що зосталось…

…мертве військо увійшло в кригу і заснуло притуливши до грудей шаблі і списи пригорнувши до шиї вірних своїх коней… мертва пісня разом з бульбашками повітря замерзла навіки… хтось має прийти і теплим подихом визволити їх із криги…

Олюня ще спала, коли крізь штори й фіранки, крізь невидимі щілини і тріщини вповз до покою ранок. Першими прокинулись меблі — легеньке несміливе порипування, глибокий утробний стогін, бзикання мушок і хворобливе перешіптування шашелю.

Пан Ціммерман випорпався із важкого барлогу постелі, вповз у халат і пантофлі і посунув до дверей. Відчинивши їх, несподівано опинився на просторому бальконі з чорними фігурними перилами. Та не це викликало в нього оторопіння, а те, що побачив з балькону — крізь сизу мряку, крізь мерехтливу мжичку дощу, крізь холодне байдуже проміння сонця вдарило в очі срібло снігів… Наче велетенський обрус застелено поверх дерев і кущів, пагорбів і падолів, поверх будинків і звуків, джерел і крилець метеликів…

Далеко-далеко на пласкому обрії виднілася темна вервечка, в якій угадувалися люди, що втомлено брели на захід. Був певний, що це те саме військо, яке ввижалось йому уві сні, військо, приречене на вічне блукання в снігах. Здалося йому, що пізнає пана гетьмана на сірому огирі, а там одразу за ним і свого пращура в лисячім хутрі — великого і пузатого, мов циганський лантух, з люлькою попід кошлатими вусиськами, що припали снігом.

Якби пан Ціммерман мав на голові капелюха, то скинув би його і помахав сніговому війську… Та капелюха не було, і він сумно повернувся до покою, відчуваючи спиною, як тріумфально тануть сніги, як сповзає гостинний обрус, оголюючи хижі скелети грабів і в'язів, як оживають стрункі струмки і тнуть обрус на пасмуги, а разом зі сніговими заметами розчиняється, мов цукор, військо, аж допоки останньою не зникає гетьманська правиця з розчепіреними трьома середніми пальцями…

— Ти вже вста-а-ав? — потяглася Олюня кішечкою, але миттю згадала вчорашній акт дефлорації і набурмосилася: — Що ти зі мною вчудив, негіднику? Який сором!