Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

— Зараз я принесу молоток і розгаратаю цю макітру, — сказала Емілія.

— Тільки попробуй! — спалахнула покійниця. — Я тим молотком твою дурну голову розгаратаю! Ця макітра мені дісталася від моєї баби, а тій бабі від її баби, а вона дістала від своєї баби… Та я хутше сама в порох розсиплюся аніж цю макітру бодай пощерблю!

— То ти так і не збираєшся з неї вилазити? — спитала Емілія.

— А мені вже все їдно. Мене нема. Я вмерла. Буду в макітрі, як равлик.

— У-у-у-у! — Захлипала Соломія. — Пропали ми навіки! Бідні ми, нещасні! Хто нам обідчик зварить? Хто нас обпере? Хто нас зігріє? Хто нам казочку на ніч розкаже? Горе нам, горе!

— Горе нам! Горе! — заспівали грецьким хором усі три сестри, склавши рученята на кволих своїх груденятах.

— Ну, мені пора, — вклонився Бумблякевич.

— Зачекай, я тебе проведу, — сказала Емілія.

ЛЮТЕЦІЯ

Довкола чаїлися сірі коти сутінків, тихесенько перешіптуючись, блимаючи електричними розрядами, сигналячи вогниками очей.

— Прийшли. Ясенова. Я тебе зачекаю? — спитала пошепки Емілія.

— Ні-ні, вертайся. Я можу затриматися.

— Хто ж там мешкає?.. Ну та дарма. Нехай же він тебе до нас потім заведе. Не забудь — завтра рушаємо. Бо як затягнемо час, то пан Ліндер вислідить.

Карлиця пірнула в темряву, і якийсь час було чути тільки глуху луну її шкандибаючих кроків.

У будинку світилося лише одне вікно, затягнуте темною шторою. Коли ступив на подвір'я, здалося, ніби хтось на вулиці чхнув, але, видно, вчинив це нехотячи, бо крізь стиснуті ніздрі вирвався тонюсінький і жалюгідний звук. Бумблякевич миттю вискочив на вулицю й роззирнувся, але в темряві, не освітленій жодним ліхтарем, годі щось було помітити. Про всяк випадок кинув: «Хто там?» Але тепер уже залягла суцільна тиша, і ніщо не зраджувало чиєїсь присутности. Хтось причаївся у сутіні, тамуючи подих, хтось крався за ним аж сюди… Хто се міг бути? Пан Ліндер?.. Але що йому пан Ліндер, завтра він чкурне з цього зацофаного[87] містечка ідіотів. Вернувся до будинку і постукав. Обережний шепіт Лютеції:

— Це ви?

Чекала тільки його.

— Я.

Заскреготало залізо, і в ледь розхилені двері зазирнуло її око. Бумблякевич кивнув головою: «Добрий вечір» — і прослизнув, наче миша, до середини. Знову заскреготало залізо.

— Від кого ви так замикаєтесь?