Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

Довкола корабля не було ані краплі води, саме тільки сміття здіймалося бурунами і, застигле, виблискувало до сонця дрібними скельцями, бляшками, а подекуди й лускою випотрошеної риби.

— Невже ми й справді попливемо? — спитав тихенько у Фрузі. — По сміттю?

— По сміттю пливеться незгірше, як по воді. Прогулянка морем під час медового місяця — це якраз те, чого нам бракує.

— Медовий місяць! — підхопив капітан, не знати як вловивши Фрузині слова. — Еге ж, чи може щось бути приємніше? А так до слова, коли захочеться вам трішечки — хе-хе — пожирувати, прошу ласкаво до каюти. Мед — святе діло. І треба його випомпувати, щоб не зцукрів на камінь. Але я би жінки нігди в море не брав. Чесній жінці путь відома — зламай ногу, сиди вдома.

Фрузя опустила вічка і зарожевілася.

Залопотіли напнуті вітрила, бриг знову здригнувся і повільно посунув пасмом гори, з хрускотом роздираючи грудьми підсохлу на сонці поверхню.

— Ми пливемо! Пливемо! — нестямився від радощів Бумблякевич і закружляв у радіснім танку, але, перечепившись за якогось морця, що драїв палубу, гупнув на мокрі дошки і проїхався по шлюфах до самої фурти. Нічого йому при тім не сталося, і він під сміх цілої команди щасливо вернувся до коханої Фрузі. Обоє стали тепер милуватися видноколом, що розкривався перед ними.

Отже, пливли вони безмежним блакитним морем сміття, що вилискувало до сонця своїми буйними хвилями, на яких гойдалися чайки. Час від часу з глибин випірнали русалки, робили сальто і знову щезали в смітті. Корабель був, очевидно, страшенно старий, геть поточений шашелем і щурами, бо постійно чувся голосний скрип і зойк дощок. Здавалося, він от-от розвалиться і перетвориться на таку ж купу сміття, яка його оточує.

— Не хвилюйтеся, — сказав капітан, мовби вичитавши потаємні думки Бумблякевича. — Наш бриг ще цілком добрий. Думаю, що якраз встигнемо доплисти до Моря Борщів і назад.

— Майте на увазі — я не вмію плавати, — блиснула оком до капітана Фрузя.

— Не мусите переживати. Якщо корабель і розвалиться, то завше є можливість вчепитися за дошку. Головне тут — мати чим себе до неї примоцувати. А тому, вирушаючи в морську мандрівку, слід вбирати панчохи. Адже їх пізніше можна використовувати як линву. Пам'ятаю, минулого разу пливли шхуною «Стри…». Так, прошу не дивуватися, саме «Стри…», бо решта літер загубилася. І що ви собі гадаєте? Наша шхуна напоролася на кораловий риф, і не встигли ми одне одного вилаяти, як опинилися по самі вуха в смітті. Ну, ми хлопці кебетні, всі як один, морські зубри, та й раду дали — випливли до берега. Навіть русалки не встигли нам зашкодити. Але одна панночка таки, бідачка, втопилася. Я їй ще, пам'ятаю, гукнув: прив'яжіться панчохами до щогли! А воно — дурне теля — в плач: нема в мене панчіх! Тоді, кажу, скидайте свої майталеси[76] і надувайте їх. Коли ж вона зняла, а то — ха-ха-ха, ой, не можу, трісну, — а то такі фіґи-дульки тонюсінькі та прозорюсінькі, що крізь них можна кіно оглядати… Достоту в горіховій шкаралупці вмістилися б. Ну, я тільки рукою на теє махнув — хіба ж таке чудо можна надути? Вона, бідачка, й не надула, пішла на дно з голою дупцьою. Десь так за пару місяців здибав 'єм її вже яко русалку. Пошила собі з тих майтусиків капелюшок і цілком незле виглядала. Навіть послала мені цілунка ручкою. Все ж я вчинив, що міг. Через те й кажу: вирушаючи у морську подорож, вбирайте панчохи і такі майталеси, аби їх можна було надмухати… Але що я бачу? — тицьнув пальцем на Фрузині ноги. — У вас немає панчіх?

— Нема, — зітхнула Фрузя.

— Вправо кермо! — гаркнув несподівано до штурмана, і той так крутонув кермом, що вітер враз задер на Фрузі широку спідницю і заголив живіт.

— Ага! — констатував капітан. — Майталесів теж катма. Навіть тих піпстиків[77]. І що воно за нинішня мода, не в гнів вам кажучи? От у мої часи носилися такі панталони, що при потребі можна б у них підсвинка вмістити. А ви, пане… е-е… перепрошую… як?.. Бум? Як?.. Бум? Як-як?.. Бумбля… Справді так і є? Ну-ну, далі. Бум-бля-ке… дуже довге, дуже довге… Ага, Бум-бля-ке-вич! Прекрасно. Отже, ви, пане Трумблякевичу, не виглядаєте на такого собі фіпштика[78], що не знається на життю, то мусили би-сьте підказати панянці, що у відкрите море ще ніхто голодупо не випливав.

— Маєте рацію, добродію капітане, — відказав Бумблякевич, — але це не я, а вона запровадила мене сюди. І я, чесно вам скажу, до остатньої хвилини не вірив, що ми кудись таки попливемо. Аж бачу — то є справжня морська мандрівка.

— Бо так воно і є. Коли маємо фльоту, то мусимо нею плисти.

— Згадали-сьте за якесь Море Борщів… Що воно за чудо?

— О, се найбільша наша цікавинка. Усі, хто вирушає у мандрівку, обов'язково бажають побачити Море Борщів. На жаль, рідко кому це вдається. Бо фльота у нас старенька, зачухана і взагалі пса варта. Заки туди доберешся, аж гульк — а воно тобі й трісло. Отак-от плаваєш, плаваєш по тих морях, з однієї кораблетрощі виберешся, в другу потрапиш, стільки разів топишся, що вже й сам до пуття не знаєш, чи ти єси живий чоловік, чи вже від літ лиш привид морський…

— Свят! свят! свят! — похитала головою Фрузя.

— Ей, та що ви таке говорите? — сказав Бумблякевич. — Хіба можна щось подібне, та ще й при панночці?