Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

— Не розумію, чому це вас цікавить… А що, є вже якісь думки з цього приводу?

— Є така підозра, що ви кохалися.

— Гм… ніколи б не подумав, що у них така бурхлива фантазія.

— Хіба це неможливо?

— Можливо. Але я не звик обговорювати такі делікатні теми з першим ліпшим знайомим. Ми з Мальвою зосталися друзями й продовжуємо інколи зустрічатися.

— Коли ви бачили її востаннє?

— Щойно.

— Щойно?

— Так, я бачив її зовсім недавно. Вона збирала суниці на галявині. Коли бажаєте, охоче вас завезу на те місце. Сідайте мені на спину.

— Але я… я не вмію їздити верхи…

— І не треба. Досить триматися за мою гриву.

Бумблякевич не знав, що чинити. З одного боку, така нагода потрапити до Мальви, а з другого — їзда на однорогові, котра може закінчитися дуже сумно.

— Не бійтеся, — спробував його заспокоїти одноріг. — Я мчатиму якомога обережніше.

— Якщо ви обіцяєте мене не гоцкати… — нарешті зламався Бумблякевич.

Одноріг вклякнув. Уже закидаючи ногу, Бумблякевич згадав про рушницю:

— А що з рушницею? Сказати, що загубив?

— Та ні. Беріть із собою. Тут у нас є дика звірина. Без рушниці не варто пускатися в мандри.

І ось одноріг уже мчить сміттярськими горами, несучи на спині нашого героя, котрий мертво обіруч вхопився за гриву і, вирячивши нажахані очі, розкритим ротом хапає повітря. Видовище було чудне і незрозуміле — чи то наляканого вершника ніс одноріг, а чи то настрашеного до смерти однорога вхопив сміливий вершник. Мабуть, це останнє й спало на думку мисливцям, коли вони несподівано вигулькнули з-за пагорбів, бо Бумблякевич почув вигуки захоплення й заохочення.

— Дивіться, дивіться, який зух!

— Герой! Справжній герой!