Оголений нерв: роман

Настя почитала коментарі й обурилася не на жарт. Тут були відкриті заклики розправитися не лише з цими людьми, а й з їхніми дітьми. Вказувалося, де вони навчаються, в якій групі, коли у них перерва і де можна спіймати після занять. Біля багатьох прізвищ — домашня адреса й навіть мобільні телефони. Звідки такі дані? Напевно, від близьких та знайомих, бо дізнатися номер чужого мобільника не можна. Виходить, що діти навчаються поруч з тими, хто їх уже зрадив. Але найбільшим здивуванням стало те, що вона побачила на останній сторінці. Там була розміщена світлина, де Настя на флешмобі намагається розгорнути український прапор. Внизу — заклик впізнати «зрадників».

Настя довго дивилася на фотографію. Як могло трапитися, що вона на своїй землі, у своєму місті, яке так любила, перетворилася на ворога? Що трапилося з людьми? Чому вони стали такими жорстокими, що ладні вбити дітей патріотів? Яке відношення мають діти до поглядів батьків? В одному з дописів вказувалося, де донька-школярка «ворога» вигулює ввечері свого песика. Хтось навіть вислідив і сфотографував дитину. Далі ще гірше. Якийсь «Кот» розгорнув активну компанію з дискредитації місцевих проукраїнських сайтів і ошаліло розвивав сепаратистські ідеї. У коментарях — суцільні погрози. Здавалося, що розвивається не ідея боротьби з фашизмом, а то й є сам фашизм, жорстокий, цинічний. Куди дивляться місцева влада, міліція, СБУ? Можливо, вони не в курсі справ? Настя взяла мобільник, щоб повідомити органи, але одразу відклала його. Номер її телефону висвітиться на екрані, а кого захищає міліція, вона вже відчула одного разу на своїй шкурі. Не факт, що під світлиною в соцмережі наступного дня не з’явиться номер її мобільника.

Настя не була зареєстрована ВКонтакті, але якось раніше Іванна зареєструвалася і дала матері свій пароль, щоб та мала доступ. Тож виходить, що донька все це читає? Потрібно з нею негайно поговорити на цю тему!

Настя почитала новини на місцевих сайтах і вимкнула комп’ютер. Її лихоманило, тому загорнулася в плед і лягла у ліжко. Здавалося, що не спала, але їй встигла привидітися мати, чомусь така нещасна, сумна, бліда, ніби мрець. Настя біжить до неї, щосили кричить: «Мамо! Матусю!» — а з місця зрушити не може, ніби до ніг прив’язані пудові гирі. Настя відчуває, що мати чекає на її допомогу, вона рветься до неї і падає.

— Мамо! — Настя кричить щосили, падаючи в темну прірву, і вже не вона намагається допомогти матері, а сама чекає від неї порятунку.

— Мамо, — чує вона поруч.

Чи то її голос, чи Іванни.

— Що з тобою? — біля неї стоїть розгублена донька.

— Господи! — зітхає Настя, зрозумівши, що то був лише сон. — Уві сні таке приверзлося.

— Ти кричала так, що я на кухні почула.

— Нашу бабусю бачила уві сні, — підводячись, пояснила доньці. — Посидь біля мене.

Іванна сіла поруч, пригорнулася до матері. Настя обняла доньку, поцілувала у маківку. Здалося, що нема жодних хвилювань та життєвих негараздів, є донечка, яка ніби й виросла, а залишилася такою ж дитиною, милою та беззахисною.

— Знаєш, моя люба, — сказала Настя, — я весь час думаю про маму. Останнім часом чомусь згадую те, коли її образила словом чи щось не зробила, не допомогла їй. З’явилося відчуття провини… Колись не зателефонувала вчасно, хоча знаю, як вона завжди хвилюється за мене. Можна було б їй купити гарний подарунок, а я дарувала лише необхідне. Виню себе в тому, що мало її обіймала, рідко казала теплі слова. Тепер навіть не знаю, чи зможу колись надолужити згаяне? І чому ми, люди, починаємо жалкувати лише тоді, коли стає пізно? Найстрашніше те, що каяття приходить запізно, коли вже не можна нічого змінити. Зазвичай люди розуміють помилки свого життя або біля порожнечі чорної могили, яка готова назавжди відібрати рідну людину, або на порозі своєї вічності. А нам для того, щоб огорнути своїх рідних любов’ю, піклуватися про них, дається ціле життя. Ми вбиваємо час на непотріб, на якісь дрібниці, і все для того, щоб колись про це жалкувати?

— На те ми й люди, щоб робити дурниці, а потім їх виправляти, — тихо промовила Іванна. — Мамо, чому ти говориш про бабусю так, ніби… наче з нею вже сталося щось жахливе? Вона ж тобі телефонувала?

— Так, але ми всі розуміємо, що з нею щось трапилося. Розуміємо і нічого не робимо. Так не можна далі.

— Що ми можемо вдіяти? Поїхати в Росію, як тітка Ніна, як бабуся? Навіть заяву в міліції не приймуть, бо вона жива, не зникла безвісти. Просити її знайти? Посміються з нас і на тому все, скажуть, що бабуся самостійна людина і має право бути там, де вважає за потрібне. Не телефонує? Так то її право, може, не хоче з нами спілкуватися. У тебе погане передчуття? Це до лікаря, а не в міліцію, чи пак, в поліцію.

Іванна пригорнулася до руки матері, і Настя чула її тепле дихання, як у дитинстві, коли дівчинка любила засинати, обхопивши рученятами мамину руку.

— Воно-то так, доню, але моє серце вже стліло від хвилювань, — зітхнула Настя.

— Ти тільки себе гробиш, — сказала Іванна, — від цього нічого не зміниться. Потрібно чекати і вірити.

— Моя дівчинко, доросла донечка, — сказала розчулено Настя, — розкажи мені, як у тебе справи. Останнім часом ти кудись ходиш. Зізнавайся, знайшла подружку чи друга?