Оголений нерв: роман

— То нехай сидить вдома, а не рибалить, попереджали, що не можна на річку ходити.

— Воно й вдома сидіти небезпечно.

— І не кажіть!

Стрілянина не вщухала до самої ночі. Настя вслухалася у вибухи, які, здавалося, то наближаються, то віддаляються від міста. Намагалася «піймати» Інтернет, щоб дізнатися новини, але не вдалося. Ще один день скінчився марною надією. Нічого не роблячи, Настя відчувала неймовірну втому. Вечеряти не схотіла, вирішила виспатися і відпочити, тому лягла в ліжко раніше, ніж звичайно. Ще не було й десятої, коли в її кімнаті згасло світло.

Розділ 76

У лікарняному коридорі Настя зіткнулася з кількома ополченцями. Біля палати, де був Геннадій, також стояв чоловік зі зброєю.

— Сюди не можна, — зупинив її військовий.

— Там мій син, — пояснила вона.

— Там нема вашого сина, — сказав він, — дізнайтесь у медсестри, де він зараз.

Настя не стала шукати медсестру, одразу пішла до кабінету лікаря. Він пояснив, що сина перевели до іншої палати, бо привезли поранених ополченців. Жінка хотіла нагадати, що вона давала лікарю гроші за комфортні умови для сина, але махнула рукою і пішла. Хто вона та її син? У бойовиків зброя, проти якої не попреш. Геннадія перевели у загальну палату, де було шість койко-місць. Біля сина не було Улі, тож Настя розхвилювалася, як він тут сам.

— І як би тут була Улянка, якщо комусь потрібно сходити в туалет? — сказав їй Геннадій.

— Перевели нас сюди, — втрутився в розмову сусід хлопця. — Бачте, ополченців потрібно лікувати! А ми, мешканці свого міста, вже ніхто, бойовики тут господарюють. Ми, виходить, повинні оплатити операції, ліки, навіть шприці та рукавички, ще й на лапу лікареві дати, а їх привезли — знайшлися і ліки, і рукавички, і все, що потрібно, а головне — безкоштовно.

— Іване Максимовичу, тихіше, — попросив Геннадій. — Самі розумієте, що у них зброя. Що мав лікар робити? Відмовити? Для лікаря нема поділу на цивільних, військових, своїх чи чужих, він давав клятву Гіппократа і має надавати допомогу всім підряд.

— Тільки громадянам своєї країни за гроші, а окупантам — безкоштовно, — невдоволено сказала Настя і спитала: — Як ти?

— Я хочу додому, — сказав хлопець.

— Не будь дитиною.

— Мамо, поговори з лікарем, — попросив син, — мені насправді вдома буде краще і тобі легше. Можна буде на таксі приїжджати на перев’язки в лікарню, а уколи я сам собі можу робити.

— Навіть не знаю, — Настя стенула плечима. — Гаразд, я переговорю з лікарем.

За годину вони були вдома. Настя повеселіла. Вона застелила чисту постільну білизну, протерла пил, провітрила кімнату і заходилася готувати їсти.

— Якщо не будеш дотримуватися постільного режиму, відправлю назад в лікарню, — пожартувала вона. — І пам’ятай, що тобі ще довго не можна піднімати важкого. Якби поберігся, то цього лиха б не сталося, — сказала Настя і прикусила язика: не варто було нагадувати про Льоню, який був важкий, а син ніс його тіло на руках. Знітилася і не знала, як виправити становище.