Оголений нерв: роман

— Але ж так стріляють! — у великих очах дівчини страх, розпач, сльози.

Геннадій вийшов на лоджію, прислухався. Він повернувся в кімнату і пояснив, що літаки кинули ракети, скоріш за все, у Лисичанську. Вона лежала, притиснувшись до Геннадія всім тілом. Він обняв її двома руками, ніби намагаючись захистити від страху, який скував тіло дівчини по руках і ногах: вона тремтіла і тихенько схлипувала. Коли все стихло, дівчина заспокоїлася і сказала:

— Добре, що ти вчасно нагодився. Що б я сама робила? Померла б від страху. Ти мене не покинеш?

— Ні.

— Я залишилася без роботи, клініку зачинили на невизначений час, — сказала дівчина. — За житло в цьому місяці заплатили батьки. Вони радять повернутися до них, але ж тоді я не зможу з тобою зустрічатися.

— У тебе справді туго з грошима?

— Так, — зітхнула вона.

Зателенькав мобільник.

— Зв’язок з’явився! — Геннадій підхопився з ліжка, з кимось поговорив по телефону, наприкінці сказав: — Я вам незабаром перетелефоную.

— Хто то був? — поцікавилася Оксана.

— Є замовлення на завтра, люди хочуть з’їздити в Харків.

— Це ж добре! — Оксанка підвелася. — У нас у холодильнику миша повісилася!

— Нещодавно знайомі спробували прорватися у Харків, то їх не пропустили на блокпосту.

— Автобуси ж якось ходять.

— Роблять великий гак, щоб оминути зону бойових дій.

— І все одно їдуть. Погоджуйся, нам украй потрібні гроші! — Оксана зробила такий прохальний вираз обличчя, що не погодитися було неможливо.

Геннадій зателефонував замовнику і сказав, що він згоден.

…Після повернення до міста Геннадій поставив машину на стоянку й одразу поспішив до Оксанки. Поїздка була страшенно важкою. Вибухи лунали зовсім поруч з усіх боків, і вже не можна було зрозуміти, хто і куди стріляє. Його не пропустили на одному з блокпостів українські військові, бо попереду йшов бій. Довелося об’їжджати. До того ж мобільний зв’язок пропадав, аж поки він доїхав до Харківської області. Мати просила його телефонувати щогодини, а не виходило, вона хвилювалася і не випускала з рук телефон. З міста ще можна було подзвонити на мобільник зі стаціонарного телефону, але надвечір і той замовк. Але вже всі хвилювання позаду — і він вдома.

— Привіт! — сказав Геннадій, переступивши поріг.

Лише зараз відчув, наскільки він стомлений. Ноги і руки гули не менше голови, в очах різало, ніби хтось сипнув жменю піску, до того ж лише зараз він відчув, що голодний як вовк, бо поспішав додому і не встиг десь перекусити. Геннадій підійшов до ліжка, впав на спину, розкинув руки. Лише п’ять хвилин відпочинку — і він зможе прийняти душ і вдягти чистий одяг.