Розділ «НЕБЕЗПЕЧНА СПАДЩИНА»

Оксана слухняно наморщила лоба. Денис навіть не намагався зобразити процес думання, відмахнувся роздратовано.

— Все одно ти, Білане, вже все придумав. Усе одно ти тут найрозумніший… Так що вали все відразу, що в голові зварилося.

— Насправді, люди добрі, все дуже просто, — зітхнув Максим. — Виття за вікном, якісь тіні, дивні звуки та стукання знизу ми всі лише чули. Того, хто вив, стукав та дряпав двері, ніхто не бачив. Навряд чи хтось із нас трьох готовий вірити тому, що не бачив на власні очі. Оксано, згадай свого фатального привида. Спочатку його побачила ти, потім — я, а потім уже ми вдвох із Денисом. Отже, в якусь мить готові були в потойбічні сили повірити. Тут же ніхто нічого страшного не бачив. Лякало нас усе вкупі: темрява, ліс, злива, грім, блискавка і нечиста сила. Все, крім нечисті, ми бачили. Але якщо ось тут, за таких обставин, в покинутій хаті, при свічках розповідати одне одному страшні казки, вони будуть лише додатком до моторошної атмосфери. І спрацюють, мов справжня хороша страшилка. Тебе, Оксано, тоді хотіли залякати, згодна?

— Що було, то було, — погодилася вона.

— Ми готові погодитися, що вчора вночі налякати хотіли канадського гостя?

— Отаке! — вигукнув Денис. — А ми тут до чого?

— Ні до чого. Ми випадково опинилися на дорозі, випадково зустрілися з ним і випадково потрапили сюди. Значить, стали випадковими слухачами страшної казки, призначеної не для наших вух. Бо все, що відбувалося вночі, ми, я повторюся, лише чули.

— І як же, цікаво, нашого канадця хотіли налякати? — запитала Оксана.

— Головне — для чого? — додав Денис.

— Ось це ми з вами і спробуємо з’ясувати, — сказав Максим Білан.

І далі кількома реченнями виклав їм свій план.

Глава 14

Нечиста сила з'являється знову

Повернувся Зорян Бачинський ще до полудня.

Тутешня погода цього разу справді дивувала. Вже зранку сонце почало припікати. Сліди вчорашнього грозового дощу досить швидко випаровувалися, і якщо в лісі ще лишалася роса, то на відкритій місцевості все висихало. В повітрі знову запахло свіжістю, і, вийшовши з джипа, спадкоємець не втримався — вдихнув на повні груди.

За ним вибрався чоловік середнього зросту, невисокий, в акуратних окулярах з тонкими скельцями. У правій руці він стискав елегантний шкіряний портфель. Білан зустрічав їх на ганку і ніяк не відповів на привітний помах руки Бачинського. Вгледівши хлопця, незнайомець в окулярах невдоволено стиснув губи.

— Значить, це ось вони, київські втікачі? — перепитав він.

— Та я ж кажу вам, пане Оресте — вони не є втікачі! — поправив свого знайомого Зорян. — Максиме, я подзвонив вашому керівникові. Знаєш, він так зрадів, що ви знайшлися, що навіть не сварився. Тим більше, там у них щось таке трапилося, що він взагалі боявся найгіршого…

— Що ж там таке в них сталося? — Білан стрепенувся.

— А, потім розкажу. Ось, пан Орест Коломийський, він веде мої справи і тепер зробить так, як ми з вами і задумали…