Розділ «НЕБЕЗПЕЧНА СПАДЩИНА»

— Горить уся, — сказав він. — Їхати відмовляється.

— Алло, подруго, в тебе ж виступ завтра! — вигукнув Денис. — Фестиваль! Ми ж твої фанати, чорт забирай!

— Не поминай ти тут чорта! — зірвався на крик Максим, та швидко взяв себе в руки, далі говорив спокійніше. — Все вона знає. Але куди її таку відпускати…

— Якщо я полежу, мені легше стане. Я відчуваю. Думаю, це нервове, після вчорашнього. Та ще й під дощем пройшлася вчора по чиїйсь милості… По милості якогось свого фаната…

— Безнадійно, — розвів руками Максим. — Вона в нас дуже вразлива. Це правда. Розказав би я вам, Зоряне, одну історію про несправжнього привида в підвалі…

— Замовкни! — Оксана хотіла ще щось сказати, та зірвалася на кашель.

— І що його робити? — тепер Зорян Бачинський остаточно готовий був скласти зброю під силою непереборних та фатальних для його місії обставин.

— Дуже просто, — Білан уже опанував себе. — Зараз ще досить рано. І до Коломиї, як я розумію, не дуже далеко. Ми Оксану саму не лишимо. Я б дуже попросив би вас, Зоряне: раз уже ми попросили про допомогу вчора, то допомагайте нам до кінця. Гайніть на своєму джипові в місто, подзвоніть керівникові нашої групи, Тарасові Петровичу, поясніть ситуацію. Тоді беріть свого нотаріуса, купіть у аптеці щось заспокійливе і щось від застуди та повертайтеся по нас сюди. Нотаріусу ми заодно підтвердимо, що було вночі. І пред’явимо Оксану як жертву.

— Це ще для чого? — не зрозумів Бачинський.

— Аби він тут же, на місці, хату опечатав. І нікого стороннього сюди не пускав. Бо якщо справді якісь темні сили тут розбуджені, краще нехай цим заклятим місцем офіційна наука займеться.

— Не знаю, Максиме, як вони тут даватимуть собі раду. Але від спадщини я відмовляюся — то є доконаний факт. Правда твоя. Офіційну людину сюди привезти треба. У нас, на Заході, так робиться. Привід турбувати людину таки серйозний є. Тож чекайте, я постараюся швидко.

З цими словами, навіть не згорнувши своїх спальників, Зорян Бачинський швидко вийшов із хати. У цілковитій тиші всі дочекалися, поки машина рушить, а потім Оксана абсолютно іншим, здоровим голосом запитала:

— Може, тепер ти поясниш, для чого вся ця комедія з хворобою?

— Правильно, — додав Денис. — І мені поясни, за яким дідьком я його до місця колишнього палацу прогулював? Бо ти таку пику скроїв, що я зрозумів — канадця забрати звідси треба. Для чого?

Білан витримав театральну паузу.

— Спочатку — відповідь на твоє питання. Я мусив лишитися з Оксанкою сам, аби переконати її прикинутися дуже хворою і всіма силами відмовлятися їхати звідси. Це повинно було допомогти мені спровадити звідси спадкоємця не на місце, де був колись замок, а ще далі. Ти, Черненку, правий: з тутешнім дідьком треба розібратися без сторонніх. Тут же всі свої. Тим більше — ті свої, в яких уже є досвід ловити різну нечисть. Це вже тобі відповідь, Оксано: я хочу без зайвих свідків розібратися, що тут коїлося вночі.

— Ти не порівнюй мою пригоду з тим, що тут було, — заперечила Оксана, сідаючи на скрині та прикривши голі ноги ковдрою. — Сліди, кігті, поштовхи з-під землі… Тут усе справжнє, бо тут — енергетика інша. Правду хтось казав…

— Почекай! — Максим виставив руку, зупиняючи її. — Уявімо, що ми зараз сидимо у мене, в Києві, в Бабусиній Хаті. Довкола — електрика, Інтернет і затишні безпечні квартири. Як би ми там розмірковували?

— Ми не вдома, — мовив Черненко.

— Правильно, — Білан почав міряти кроками хату, заклавши руки за спину. — Тому я й кажу: спробуймо поводити себе так, як би ми поводилися в більш звичних обставинах. Чого нам усім не вистачає? Ну, напружуйте мозок…