Розділ «СОБАЧІ КЛОПОТИ»

— Гірше, — розвів руками Артур. — Та нічого, знайдемо. Днів зо три доведеться попрацювати, але звиняйте, юначе — швидше не вийде. Тільки безкоштовно, сам знаєш, дорослий вже, нічого не… — знову «клац», і манера ця почала Білана серйозно дратувати, як і запах Артура.

— Та вже ж розумію, — важко зітхнув хлопець, поліз до задньої кишені шкільних штанів. — Тільки знаєте, в мене тут не все. Ну, я принесу решту, обов’язково. Тут лише ось скільки…

Перед зустріччю з невідомим Максим удався до хитрощів. Пішов у супермаркет, куди мама останнім часом іноді посилала його самого на закупи і де його знали касирки, та розміняв усі гроші, які відкладав на ролики. Там було не так уже й багато. Одначе для зручності, наскладавши якусь кругленьку суму дрібнотою, Максим обмінював усе на крупні купюри. Тепер зробив навпаки, отримавши замість кількох папірців пухкенький стосик. Розрахунок простий. По-перше, грубенька пачечка грошей завжди справляє на позір краще враження, ніж одна велика купюра. Побачивши стосик купюр, важко від нього відмовитися. По-друге, можна спробувати натиснути на жалість: ось, мовляв, по гривні та по дві збирав, у всьому собі відмовляв, зробіть поступку…

Артур не справляв враження людини, здатної когось пожаліти. Зате пачечка грошей таки подіяла. Сіпнув руку, стиснув купюри пальцями, майже силою видер їх із Максимової руки. Не рахуючи, запхав до внутрішньої кишені куртки.

— Ну, домовилися: це нехай буде аванс. Тільки гляди мені — за три дні збери всю суму. І подзвони, хороші новини будуть.

Махнувши на прощання рукою, Артур насунув кепку нижче, майже на носа, і поквапився геть. Ішов швидко, не озираючись. Максим раптом відчув холодок усередині: а раптом він приїхав на машині? Як же тоді Денис зможе приставити до нього «ноги»…

Обійшлося. Артур сунув до найближчої зупинки і, судячи з усього, зібрався їхати кудись проспектом Науки. З дверей автовокзалу вигулькнув Черненко і, ніби ні при чому, подався за ним.

Від раптового рішення в Білана аж ноги підігнулися — від себе він подібного не чекав…

Глава 7

Собача територія

У маршрутці Денис запросто примостився навпроти Кепки, як він охрестив про себе Артура.

Наморщив носа — чимось невловимо гидким несло від цього типчика. Ввічливо попросив його передати за проїзд. А тоді демонстративно відвернуся до вікна, наче не було йому ніякого діла до того, хто куди їде і для чого це робить. Проте при зовнішньому спокої всередині чемпіон був наче скручена пружина. Завжди готовий розпрямитися і вискочити за Кепкою на першій же зупинці.

Проте Кепка, здавалося, нікуди не поспішав. Сидів спокійно, теж глядів у вікно і, здавалося, не звертав уваги на пасажирів, котрі старалися відсунутися від нього якомога далі. Настільки, наскільки дозволяв простір мікроавтобуса.

Так доїхали до Корчуватого. Кепка почав збиратися на вихід, Денис попхався за ним. Вийшли вони майже одночасно, і чемпіон змусив себе трошки затриматися. Присів, роблячи вигляд, що шнурок на кросівку розв’язався. Дочекався, поки Кепка зникне в підземному переході. Поспішив за ним.

Перейшовши дорогу, неприємний молодик дочекався на зупинці з того боку ще однієї маршрутки. Очевидно, він знав, що чекати доведеться довгенько: купив у бабці на малесенькому вуличному базарчику невеличку склянку насіння і почав лузати, спльовуючи лушпиння собі під ноги. Здавалося, Кепка ні на кого і ні на що не звертає уваги. Вирішивши не випробовувати долю, Денис, позираючи в бік молодика, все ж таки пішов не по прямій, а зробив коло, обійшов «об’єкта» з тилу і підійшов до зупинки зовсім з іншого боку.

Вчасно — коричнева маршрутка саме наспіла. Номера Черненко не роздивився, шаснув у салон, побачив відразу біля виходу вільне місце біля вікна, поспіхом протиснувся туди, посунувши огрядну жінку з кошиками.

— Лазять тут, лазять, — буркнула вона, і Денис злякався — зараз усі на нього дивитимуться. Обійшлося — нікому з пасажирів до семикласника діла не було. Куди вони тепер їдуть, Черненко не знав — бувати в цих краях йому досі не доводилося. Великі будинки поволі лишалися позаду, крізь буйно квітучі зелені зарості де-не-де проглядалася смужка води. Куди ж цей Кепка забрався? Зовсім далеко від людей?

Коли водій звично оголосив: «Кінцева!», — Денис вискочив першим і відбіг подалі, у бік єдиного в цій місцевості житлового будинку. Люди, що виходили слідом, дружно рушили туди. Лише Кепка покрокував у протилежний бік — неширока стежка асфальту вела ліворуч, кудись поміж дерев і кущів. Порахувавши до десяти, Черненко рушив за ним. Уже коли останній острівець цивілізації лишався позаду, хлопець почув, як за спиною зупинилася ще одна маршрутка. Та вже не озирався — боявся загубити Кепку і загубитися сам.

Але, як виявилося, загубитися тут поки що складно. Асфальтована стежка вела до якогось сітчастого паркану. Ним огородили велику територію, за якою Денис спочатку уздрів будку з охоронцем, а зробивши ще кілька кроків ближче, — горбики перевернутих човнів. Кепка прямував туди впевнено, не озираючись. Та все ж Денис зійшов з асфальту і почав пересуватися від дерева до дерева.

Там, серед дерев та невеличких куп побутового сміття, він побачив першого пса.