Розділ без назви (2)

– Бреше й не скривиться, – засміявся Сергій.

– А ти запліши губу та слухай, – сердито обізвався Джмелик, поглибше забираючись під гарбу, бо дощ хльоскав його по колінах і по руках.

– А то ще така бувальщина, – продовжував Охрім під тихий шум дощу. – Построїла одна жінка хату, хрести на сволоках повипалювала, а жити – не вживе. Цілу ніч на горищі щось гурчить, як ото на прядці пряде або на бубні бубонить. Вона і до знахарів, і до шептух – не допомагає. Це, кажуть, у тебе прокляте місце, треба перенести хату на другу садибу. От одного разу проситься до неї щіткар ночувати, отой, значить, чоловік, що гребінці та серги на свинячу щетину міняє. Ліг він спати – тут зробилося чудо: на горищі ні загуркотить, ні шелесне, тихо, як у погребі…

– А вони разом спали чи окремо? – поцікавився Латочка.

– Піди їх поспитай, – розсердився Охрім за те, що його перебивають. – От вранці вдова й каже: «Що мені, чоловіче добрий, робити, така і така в мене нечисть завелася на горищі, спати не дає, жити заважає, змучила мене, заморочила, хоч із хати тікай». Подумав щіткар, подумав та й каже: «Потрапило десь у вашу хату громове дерево…»

– Яке це «громове»? – запитав Сергій.

– Ну, значить, грім у нього вдарив, – пояснив Охрім. – «Так-от, – каже щіткар, – треба теє дерево знайти і викинути, а якщо викинути не вдасться, то прочитати біля нього молитву і написати на ньому крейдою хрест». – «Як же те дерево відшукати?» – питає жінка. Щіткар відповідає: «Треба, – говорить, – залізти опівночі на горище і, як тільки проспівають перші півні, прикласти вухо до деревини. Котра загуде, то й громова». – «А чого ж, – питається жінка, – прокляте дерево цієї ночі ані звуком не обізвалося?» – «А того, – відповідає щіткар, – що сила хоч і громова, а чоловічого духу боїться. І коли буде в хаті чоловік – мовчатиме громове дерево». – «Де ж я того чоловічого духу дістану? – журиться вдова. – Вдівець не трапляється, а жонатого приманювати Бог не велить. А вже коли б був у моїй хаті мужчина, як дитину, його б доглядала, на подушки спати клала, в чорні вуса цілувала». Подумав щіткар, подумав та й каже: «Ех ви, щітки, гребінці, мабуть, вам прийшли кінці. Десять років вас тягав, щастя-доленьки не мав». Жбурнув свій ящик під лаву та й пристав у прийми до вдови. З того часу затихло громове дерево і більше ніхто ніколи про нього не чув.

– Де б його собі таке громове дерево знайти? – нетерпляче засовався під гарбою Джмелик.

– Кажуть, на хуторах такі дівчата, що самі до хлопців лізуть, – гигикнув Гарасько.

– Хоч би старших людей посоромилися, – сердито заворушив вусами Бовдюг. – Безсовісні.

Дощ перестав; хмари розійшлися; західна брама неба розчинилася, з неї ринуло стільки світла, що боляче стало очам, небо зробилося свіжим і чистим, ніби його вимили милом і прополоскали водою; на конях блищала шерсть і парувала на сонці; люди весело розмовляли між собою, і обличчя їхні були веселі і добродушні. «Як же й хороше навколо!» – здавалося, говорили очі кожного.

Оксен також мружився від сліпучого сонця і розминав затерплі від довгого сидіння ноги.

– Що ж, хлопці, сіяти вже сьогодні не будемо, запрягайте – і на Троянівку.

Цю звістку прийняли, як і належало, – весело. Особливо молодь, яка так і кинулася збиратись. Хто запрягав коней, хто скидав на гарбу пусті мішки, один Охрім сновигав, понурий і сердитий, розшукуючи барок, який хлопці навмисне десь заховали. Сергій накричав на них, вони повернули барок, а натомість вкрали черезсідельник. Жарти слідували один за одним, все смішніші та дотепніші, всі сміялися, тільки Охрім світив очима і презирливо копилив губи.

Нарешті всі зібралися і рушили. Молодь верхи на конях, старики на гарбі. Після дощу зробилося свіжо, в калюжах відсвічувалося західне небо; іноді гарба потрапляла колесами в глибоку калабаню, розбовтувала малинову воду в темно-буру.

Оксен, позираючи на молодь, що їхала із сміхом та витівками, пригадував і свої парубоцькі роки, коли він також був отакий шаливір та веселун, і йому робилося сумно на душі за тими роками, що вже пройшли і ніколи не вернуться, і що він уже давно забув той день, коли весело, від усього серця сміявся. «Невже я такий старий? – запитував він сам себе. – Ні. Це просто від роботи. Робота постарила мене». І йому пригадалася сьогоднішня зустріч із Джмеликом, і він вирішив поговорити з ним. Джмелик їхав поряд із Гараськом, щось розповідав, не дуже скромне, про своє залицяння до залужанських дівчат. Гарасько гиготів на всі груди, аж падав на гриву коня. Джмелик сидів на коні недбало і дещо мальовано, закинувши назад голову. Правою рукою тримав повіддя, лівою впирався в бік, губи його посміхалися, очі шибеницьки поблискували.

– Северин, – покликав його Оксен, під’їхавши.

Джмелик притримав коня і озирнувся, веселе обличчя його зробилося дражливим.

– Ну, чого? – запитав він грубо.

– Запитати тебе хочу: навіщо ти бунтуєш чесних колгоспників?