Розділ «Юрій Андрухович Листи в Україну. Вибране»

Мов дорога караванна у мінливому піску.

ІІ. «Наш дім уже зносять, а ми ще живемо у ньому…»

Наш дім уже зносять, а ми ще живемо у ньому,

ховаємо в ринву щербаті ключі, мов колись,

і стелимо нá ніч худу споконвічну солому,

та вікон уже не відчиниш — вони розтеклись.

Птахи ще бувають у нас, але множаться втрати.

Збираєм дощівку в роззявлені нутра горнят

і хочемо щось підлатати і підмалювати,

та — поверх за поверхом — нищиться темний фасад.

Ще ходимо тут, оминаючи шпари й завали,

і гріємо чай, і говоримо про переїзд,

а лози не сохнуть, і крила дерев дотривали,

птахи ж оминають, уже не звиваючи гнізд.

І в цю аварійну, хистку й неосвітлену зону

от-от увірветься забуте волання сурми.

І ти ще стоїш на ламкій половині балкону,

а знизу вже кличуть і гупають лунко дверми.

У небі, такому старому, тісному, блідому,

легкими уламками світла розвіємось ми —