Розділ «Частина друга»

Він ще раз ствердно кивнув головою.

– Чому ти мені допомагаєш?

Проклятому непросто було говорити, вона це відчувала, слова давалися йому важко, наче кроки босій людині, що йде розпеченим вугіллям. Говорив майже по складах.

– Сон-це. Світ-ло.

– Ти віриш?

– Ві-рю.

І Мальва рвучко притягнула до себе проклятого, пригорнула й заплакала. Вона хотіла додому, вона так хотіла додому. Що ці кляті безсмертні зробили з її життям – і світлі, і темні? Ліпше жити з бабусею в Залютцях, ціле життя збирати трави та допомагати людям, аніж володіти світами, знаючи майже все про світобудову та не маючи найважливішого – любові в серці до рідних, заміняючи ту любов любов’ю до чогось незбагненно великого, ідеї, віри, великого покликання. Нащо їй ті покликання? Вона ще маленька дівчинка, вона тільки починає жити. І зараз вона ненавиділа Птаху за те, що відпустила сюди, ненавиділа батька Стрибога, який привів її у чужий світ і залишив тут саму. Ох, та хіба то для нього вперше – зраджувати і залишати тих, хто його любить? Проклятий гладив її по голові, а вона все плакала і не могла зупинитися. Тепер вона знала стовідсотково, що її не підслуховують, тому сміливо плакала.

Коли вже й сліз не стало і вона перестала схлипувати, то враз відчула важку втому в ногах та у всьому тілі.

– Спати, – прошепотів проклятий.

Вона німо погоджувалася, ледь помітно кивнувши. Він стягнув із неї, мов із маленької, одяг, накрив ковдрою.

– На, візь-ми… – Проклятий у руці простягав їй варган. Німе запитання застигло в очах. Відповів, не замислюючись: – Вкрррр-ав.

– Але ж вони тебе покарають. Уб’ють.

– Ні. Не ба-чи-ли. Ні-хто. Я тут де-що вив-чив.

Взяла, почепила на шию.

– Спати? – питально дивилася на проклятого, як на старшого, котрий більше пережив і напевне знає, як повинно бути.

– Спати. І ще це взя-ти.

Проклятий простягнув свою чорну кістляву руку. Гидко поморщилася. Такого навіть у фільмах жахів не показують. Він це помітив, але руки не опустив. Їй стало соромно, бо вона таки розманіжена дурепа. Але проклятий продовжував тримати перед собою те, що було його долонею. Мальва вдивилася в неї і роздивилася на ній невеличку мушлю. Раптом згадала свій сон і Остапа, в якому той простягав-дарував їй щось на долоні.

– Але як, звідки? – Вихопила мушлю з руки проклятого, вже не зважаючи ні на колір шкіри на його руці, ні на саму руку.

Цілувала мушлю і знову плакала. «От же ж дурепа! Плаксиве, розманіжене дівчисько», – сварила себе. Але це не дуже допомагало.

– Пе-ре-да-ла во-на від ньо-го, – казав проклятий.