Розділ «Частина друга»

– Ага, – сердито фиркнув Мор. – І аж три чи чотири рази поспіль, і то цілком випадково. І також випадково пробувала різними закляттями та мовою знаків відчинити вхід? Ти мене бовдуром вважаєш чи шо? Тут у нас навіть стіни мають вуха. Ще раз таке утнеш – каратиму нещадно.

Мальва зітхнула і ледве з себе вичавила:

– Більше не буду пробувати, чесне слово.

– Звісно, не будеш. Бо боїшся. Страх має не тільки великі очі, а й чуттєві вуха, любонько. Що мені з тобою робити, неприборкана ти наша?! До Навії не підеш. Бо то вона в тебе може повчитися, а не ти у неї. Гарна ота смертна відьма, мушу сказати. Ну та, котру ти називаєш бабусею. Як її там, Горина?

– Горпина, – поправила Мальва.

– Ага. Нехай. Аж дивно, що так багато знає. Що ще? Вогневиця та Худіч тобою задоволені. Кажуть, стараєшся. Стрибогові уроки поки скасовуються. Свої вестиму тепер сам. Замість Стрибогових уроків – вивчення Чорнобогового Тестаменту та додаткові заняття у Вогневиці та Худіча. Зрозуміла?

Кивнула головою, запитуючи:

– А де батько, де Стрибог?

Мор гірко скривився. Легка хмара невдоволення та болю пробігла обличчям чоловіка, роблячи зморшки на чолі та під очима більш глибокими. І хоча він досить швидко взяв себе в руки, однак Мальва це помітила. Натомість відповів надто різко та трохи сердито:

– Не твого розуму діло, дівчино. Зайнятий він важливішими справами, аніж підтирання шмарклів у маляти. Тобі мало занять? Може, щось новеньке придумати для ліпшого розвитку розуму та тіла? Снідай і повертайся до занять. Ти сюди прийшла вчитися, а не бомки бити. Отож смачного.

І Мор розвернувся і дуже швидко вийшов із трапезної. Очевидно, не хотів чути від Мальви повторних запитань щодо Стрибога. Мальва якусь мить дивилася услід чоловікові, а тоді сама до себе сказала:

– Ги. Маєш собі. Не все так рівненько в датському королівстві? Схоже, дід із батьком гладущик побили і не один, здається. Може, не все так у мене і… – хотіла сказати «хріново» та передумала, добре пам’ятаючи про наслідки від такої балаканини, тому вже подумки додала: «…зле. Треба звідси чухати, поки ті двоє воюють між собою. Перепрошую, тобто втікати. Бо щось мені здається, якщо мене надто довго будуть темні отим своїм премудростям навчати, то вже точно мені ані Остапа, ані світла в кінці тунелю не бачити. Бо воно назавжди вимкнеться».

За дверима трапезної на неї чекав проклятий. І вони попленталися разом до дверей Худіча на заняття.

Сьогодні було специфічне заняття, як, зрештою, всі заняття у світі темних. Стіл та два крісла напроти одне одного, майже посеред порожньої доволі просторої зали. Стіни сірого кольору, жодного вікна чи дзеркала. Здається, що світло давали самі стіни, помірне і ненав’язливе. Худіч звично привітався і почав урок.

Картинки з життя давно мертвих цивілізацій, які самі себе знищили, коли, здавалося, вже досягли таких висот розуміння Всесвіту та себе в ньому, що іншим і не снилися. Так, люди самі себе знищували, але підштовхували їх до цього темні. Звичайно, не за допомогою замовлянь чи проклять. Просто, коли тобі пропонують на вибір багато дивних, але не зовсім чесних речей, мусиш вирішити для себе: брати чи навіть ціною життя відмовитися від вічності та влади у вічності. Рідко хто вибирав право переродження вищого через тілесну смерть. Слабкий дух боявся руху вперед. Не так лякає те болото, в якому сидиш і от-от забулькаєш та підеш на дно, як страх відчинити двері, за якими невідомість. Адже воно може бути порятунком, а може стати і смертю.

Обурена побаченим, тобто підступністю темних, Мальва не втрималася та звинуватила Худіча і весь Темний світ, звісно, у шахрайстві та віроломстві. Та Учитель Худіч на диво спокійно сприйняв її обурення. Принаймні не хапав її за патла і не тягнув з виховною метою до сердитого Мора. Ні, він не став виправдовуватися чи знову набалакувати філософської єресі, натомість розповів притчу. Ага, сентимент до притч мали і світлі, і темні.

– Жив на світі білому справедливий та добрий володар. Він навіть найбільших злочинців карав справедливо і без жорстокості. І коли злочинця засуджували до страти, то у нього, звичайно, крім смерті було ще право на вибір. Людину приводили до стіни з чорними дверима. Вона могла вибрати або смерть, або відчинити чорні двері, увійти в них, звісно, без права повернутися назад. Бо вони за людиною відразу ж наглухо зачинялися. Ніхто не знав, що за дверима, бо ще жоден, хто туди входив, назад не повертався. Злочинець довго думав, що обрати, і вибирав смерть, так і не наважившись увійти в двері, через які назад не повертаються. Запам’ятай, дівчинко, двері у невідомість лякають дужче від смерті.

– А що насправді було за тими чорними дверима? – запитала схвильована та зацікавлена Мальва.

Худіч сумно зітхнув:

– Нічого й дуже багато водночас. Свобода, воля. Вона і є невідомість. Чорні двері для слабкого розуму та немічної душі залишаються завжди закритими, бо душа не готова до змін. Гартувати душу слід для того, щоб навчитися робити правильний вибір. Ти прийшла до нас, Мальво, ти не побоялася увійти в темні двері, а це вже вчинок не слабкого духу.