Розділ «Частина перша»

– Хай Сварог дарує тобі світлі дні та світлі ночі, безсмертна!

Остап повторив за Учителем весь ритуал.

– Як усе пройшло, дочко? – заклопотано запитував Посолонь, співчутливо дивлячись на Птаху. Жінка мала зморений вигляд.

– Добре пройшло. Уже все гаразд. – Птаха кволо посміхнулася. Було видно, що навіть говорити через втому їй важко. – Учителю, ви вже розповіли Остапу про Мирослада, як і домовлялися?

Учитель спокійно відповів:

– Ні. Я ж не знав, яка буде відповідь.

– Ви сумнівалися в Миросладі чи в мені? – легка печать розчарування ледь-ледь торкнула її бліде личко.

Учитель Посолонь відразу відповів:

– У собі. Ти зробиш це краще. Яка відповідь, дочко?

– Звісно, відповідь позитивна, – відповіла спроквола. Тоді перевела очі на Остапа:

– Повелитель світу Білих Вурдалаків Мирослад, Остапе, твій рідний дідусь і майбутній Учитель.

– Що? – Остап просто не вірив в почуте. – Як це? Тобто той…

Птаха кивнула, погоджуючись:

– Так. Невридія – твоя друга чи перша, не знаю, як воно правильніше, тобто Невридія – твоя батьківщина.

Головою хлопця промчало тисячі думок та запитань, але жодне з них так і не сформулювалося чітко в голові.

– А зараз я йду відпочивати. Усі запитання завтра, Остапе, гаразд? Надто важкими були перехід та повернення. Усе-таки зустріч із минулим, не надто сонячним.

Птаха стала на коліно перед жертовником, нечутно зашепотіла. То були слова молитви. Посолонь та Остап мовчки спостерігали за жінкою. Тоді вона підвелася з землі, вклонилася сонцю, Учителю та Остапу, побажала їм приємного відпочинку, приклала варган до уст та заграла. Після перших нот усе довкола жінки почало вібрувати, видозмінюватися, перетворюючись на розмите полотно, а потім раптом Птаха розчинилася в повітрі, залишивши по собі слід тремтячої мелодії дримби.

– Учителю, це правда? Пані Птаха нічого не наплутала, тобто я не сумніваюся, що не наплутала, та все ж? Ви ж розумієте, яка це відповідальність для такого, як я, – бути і сином, і онуком безсмертного, – Остап несміливо запитував, підбираючи слова.

– Правда, – відповідав трохи журно Учитель.

І помітивши збентеження в очах хлопця, поважно додав: