Розділ «Частина перша»

Птаха здивовано кліпала очима. Звичайні-незвичайні смертні у світі Білих Вурдалаків. Вони народжувалися, помирали, найчастіше не від старості. Бо той світ жорстокий. Поселення посеред непролазних боліт, диких лісів, сусідами якого є племена андрофагів. Якщо не втопишся в болоті випадково чи не загризе звір, то вже точно вполює андрофаг. З віком притуплюються всі органи чуття, тому й перевертатися стає не так просто, а отже – ти легка здобич.

Учитель сумно посміхається:

– А хочеш врешті почути ім’я безсмертного, який з легкістю вибрав собі отой спосіб життя в далекій та близькій Невридії? – І, не чекаючи її відповіді, сказав: – Це Мирослад. Твій Учитель з переверництва зі світу Білих Вурдалаків.

– Що? Хто? Мирослад. Тобто як це? Не розумію нічого. Він безсмертний, і він батько, тобто дід… – затнулася. Наче не змогла зібрати докупи розгублених у голові думок. – Але ж я на власні очі бачила, як він помер. Він не міг вижити тоді. Я ж бачила. Ні-ні, тут якась помилка. Він не може бути безсмертним, аж ніяк не може. Ви щось наплутали, Учителю!

Від почутого Птасі стало недобре. Вона аж трусилася від хвилювання. Посолонь здивовано дивився на жінку, не розуміючи, чому така буденна новина вивела її з рівноваги.

– Не може бути, – продовжувала Птаха. – Учителю, на щорічне свято Народження Сонця добровільні віча безсмертних, делегацію неврів завжди очолює головний старійшина. І це не Мирослад. Якщо він безсмертний і досі живий, то мав би сам особисто очолю…

Спіткнулася на півслові. Здогад влетів у голову блискавкою. Так і стояла з широко розплющеними очима, дивлячись, як Учитель Посолонь їй посміхається:

– Ти забула, що Мирослад неперевершений майстер маніпуляцій із зовнішністю. Тепер розумію, чому він так часто змінює подобу, щоб себе перед тобою не видати. Мертвий, кажеш? Ти ж тоді, коли повернулася зі світу Білих Вурдалаків, казала, що випадково вбила смертного, й історію таку правдоподібну розповіла.

– Я не брехала. Ви ж знаєте, я не вмію. Я справді вважала Мирослада смертним і була впевнена, що вбила його, тобто вбила смертного. Я сказала вам всю правду, лишень не назвала імені смертного. О Свароже! Чому я не назвала імені?

Птаха стояла ошелешена знанням, яке щойно приголомшило її. Стільки ж часу минуло – не одне століття, а Мирослад далі продовжував гру. Вона змінилася, подорослішала, і це сталося багато в чому завдяки Миросладу і так званій його загибелі теж. А тоді… Вона була юною, недосвідченою та шалено закоханою в світ неврів, який вважали майже досконалим…Отже, Мирослад вирішив, що, тільки «вмерши», зможе переконати її не лишатися назавжди у світі Вурдалаків.

– Учителю, а знаєте, в ті далекі часи, коли я була ученицею Мирослада, я доволі серйозно замислювалася над тим, щоб назавжди залишитися у світі Білих Вурдалаків. Бо вважала себе там потрібною, особливою, навіть всемогутньою. Я зцілювала такі рани, що у Яровороті чи якомусь із сусідніх світів навряд чи змогла б зцілити, бо мала б запитати дозволу. Я просто зцілювала, не думаючи про природний плин подій. І Мару я там жодного разу не бачила. Спокуса всемогутністю здавалася просто нездоланною, і якби не Мирослад… Виходить, він таким чином рятував мене від необачного вчинку.

Учитель Посолонь кивнув головою, погоджуючись.

– Ви це знали?! – чи запитувала, чи стверджувала Птаха. – Він вам про це розповідав…

Посолонь спохмурнів, став дуже серйозним і, дивлячись Птасі простісінько в очі, промовив:

– Ні, не знав. Він просто попередив, що ти надто вже переймаєшся долею смертних у Невридії. Навіть почала вчити їх дечому з забороненого у їхньому світі. А коли твоя переверницька наука завершилася, треба було тебе якимсь чином повертати назад, тобто додому. Силою заборонено. От і Мирослад, очевидно, придумав… Тобто якось зумів. Правда, ніколи не уточнював, як саме. Я й не запитував. Бо ти повернулася додому ціла та неушкоджена. І ті зміни, які в тобі відбулися, були тільки на краще. Я щиро дякував Миросладу, бо світ неврів змінив тебе. Ти стала мудрішою.

Птаха сумно кивнула. Вона зараз не стане переповідати Учителю, якою ціною отримала такий серйозний урок. От і маєш, безсмертна жінко, тільки-но переконаєш себе, що не залишилося у Всесвіті речей, які б тебе здивували, як раптом отаке… Але вона про це поміркує згодом і поколупається у своїй ранці потім, а зараз… Перевела розмову на інше:

– То Мирослад – рідний дід Остапа?

– Так, він його дід.

– Мені потрібно з ним зустрітися.

– Що ж, світлим безсмертним дозволяється за наявності згоди старійшини Мирослада входити у Невридію.