Розділ «Частина перша»

Бачачи, що Стрибог майже нічого не втямив зі сказаного нею, Мальва тільки махнула рукою:

– По ходу таке. Проїхали! Щодо твого, тобто типу нашого Темного світу, то… Для того я сюди й припхалася, щоб не просто познайомитися, а й зрозуміти. Що ж, по руках тоді чи як?

Стрибог ледве не розсміявся, майже силою запихаючи усміх досередини. Простягнув перед собою правицю. Мальва у відповідь свою. Її долоня була легка та ніжна на дотик, Стрибогова важка та сильна. Потиснули руки. Поруч почулося важке кигикання. Вони повернули на звук голови. То навстіж розчинилися ворота. Брама у Темний світ, який чекав їх і запрошував увійти. Мальва обережно вивільнила свою руку з руки Стрибога і впевнено, задерши догори носа, попрямувала в бік воріт. Самостійно, а що? Чого їй боятися! Вона ж донька сарматки. Хе, і хай той, хто називає її своїм батьком, плентається позаду. Вона ще їм покаже, що це таке – любити ближнього. І хоча старалася переконати себе, що зовсім-зовсім, тобто аніскілечки, не боїться, напустивши залізної бравади, це не дуже вдавалося, бо серце її видавало. Воно шалено гупотіло та тріпотіло, аж блузка гойдалася, наче від вітру. Але то не був страх, то було очікування незнаного. Що там за тими воротами? Хто там за ними: свої, чужі чи, може, і одних, і других потроху…

2. Коли помираєш – стаєш іншою…

– Як ти могла, дочко? Як тобі могло спасти на думку подібне, скажи? Ти, наймудріша серед світлих безсмертних, таке утнула. Просто віддати темним нашу маленьку Мальву. Вона була майже готова випити з Білобогової чари. Ні, не так. Якби тільки ти наказала, випила б, настільки ця дитина тобі вірить.

Учитель Посолонь, сердитий та блідий, обличчя стало одного кольору з його бородою, ходив метушливо з одного кута в інший великою залою Білобогового Храму. Перед ним стояла Птаха. Руки жінка опустила вниз та склала в замок. Голову не опускала, просто дивилася у вікно, трохи пустим та відстороненим поглядом. Обличчя було того самого кольору, що і в Учителя Посолоня. Вона чекала такої відголосі.

– Хіба ти не могла, дитино, порадитися зі мною? Що ти накоїла? Це ж просто неймовірно – віддати темним майже готову світлу безсмертну. Кинула ягня у зграю до голодних вовків.

Але вона кинула, вона змогла. Зуміла! Переступила через власну вигоду, гординю, жіночу помсту, бажання нашкодити тому, хто хотів її вбити, переступила зрештою й через вигоду для усього Світлого світу. Так, звичайно, вона легко могла переконати Мальву бути світлою безсмертною, і це не вимагало від неї зусиль, майже не вимагало. Але чи це правильно? Мальва сама повинна цього захотіти, усім серцем, щоб потім сумніви не ятрили, не душили, як тепер душать її батька, і любов до світлої безсмертної – лишень каталізатор.

Учитель мусив вибалакатись, довести цю розмову до кінця, а вона повинна була вислухати, не перебиваючи. Тому чемно слухала і думала про своє. Учитель говорив, говорив, говорив. А вона… Вона думала. І зовсім не про Вчителя Посолоня, не про світлих безсмертних, не про рівновагу в світах, яка могла зрушитися від наслідків вчиненого нею. Для того є мудріші голови, такі як Посолонь чи Род, от нехай і обмірковують. Вона, хай і безсмертна, однак жінка. І думала зараз про іншу жінку. Про Мару, яка стала останньою краплею в рішенні віддавати Мальву темним чи ні. Точніше, дозволити Мальві трохи пожити у світі її справжнього батька.

Птаха сиділа на березі колись великої ріки. То був світ її Остапа. Тут завжди добре думалося. Вона часто втікала сюди від усіх і від себе також. Від себе надто правильної, аж до оскоми на зубах, до хрускоту в пальцях. Мертва річка котила мертві води. Точніше, нічого не котила, то її щедра уява вимальовувала дев’яті вали та буревії зі смерчами. А насправді буревії вирували у неї всередині, і вона мусила з кимсь ними поділитися, щоб не розірвало. А з ким поділитися так, щоб не нашкодити? Тільки з мертвим світом, з мертвим…

Пустеля, велике ніщо довкола. І вона зі своїм болем, гризотами посеред цього. Так, після Біловоддя вона не повернулася відразу додому, а прийшла сюди. Йшла від себе, щоб повернутись до себе. Отямитися і отямити.

Оглянула свої руки. Цілі. Згадала біль і той момент у Біловодді, коли не змогла пригадати бодай свого імені. Вона дивом вціліла і дивом змогла торкнутися найсвятішого місця для кожного безсмертного. Ні, не дивом. Див не існує, як і магії та чар. То все омана, облуда, яка легко заплутує і яку легко розвіяти вірою, але насправді не має нічого спільного з реальністю. Біловоддя було справжнім. І її туди приніс той, хто хотів, щоб вона жила. Її врятували. Хто? Вона не знала, але той, хто це зробив, шепотів їй на вухо: «Кохана!» Вона це добре пам’ятала. Ох, людська пам’ять така вибіркова, обличчя не пригадає, зате слова… «Ко-ха-на». Коханими всіх підряд не називають. Той, хто врятував її, мусить бути досить сильним безсмертним, настільки, щоб знайти дорогу в Біловоддя. Ні серед темних, ані серед світлих безсмертних таких досі не зустрічала. Так, лишень води Біловоддя могли повернути до життя людське тіло безсмертної після того, як Стрибог майже вбив її.

А якби вбив, то що? Чи прийшла б по неї Мара? Чи прилетіла б Птаха-Магура по її душу і куди б понесла для ще одного переродження? О, скільки разів вона бачила, як це відбувається з іншими!

Вона не просто відновилася у водах Біловоддя, а враз ясно згадала все. І навіть те, ким була до того, як відродилася у світі Чотирьох Сонць. Зрештою, тут і цікавого наче нічого нема – вона була Птахою. Птахою Славою, Магурою, але тоді найчастіше її звали Птахою-Перуницею. Чому вона тоді пішла на переродження? Смерті не пам’ятала. Запитувала себе і поки не знаходила відповіді. Але відповідь обов’язково прийде, коли настане пора. Поки це не на часі. Померла, народилася, тобто відродилася, вкотре помирала і вкотре відроджувалася… Коло завжди замикалося, і ось вона знову Птаха, а коли настане днина летіти у вирій разом із Магуркою, вона полетить і повернеться: так було і буде завжди. Закон Всюдисущого єдиний для всіх.

І вона не боялася смерті. Бо безсмертя це вирок для всіх, хто має душу.

Біловоддя. Дуб. Алатир. Там спокій, там вічність, там мир. Навіть коли ще не було творця і матері Земун, Біловоддя існувало… Вона тепер це знала, бо їй дозволили напитися білої води з долонь Вічності. Хто ж створив Біловоддя? О, думкою далеко кинеш. Далеко!

Прадавня пам’ять до неї поверталася поволі – по краплі складалася в струмок, а потім він ставав річкою. І її знання мали врешті перетворитися на море і затопити її усю. По краплинці збирала вона ту воду в собі. І знала, що рано чи пізно вона пригадає того, хто врятував її, не дав померти. Бо десь на денці прокидалося щось до болю знайоме, щемливе, тепле та затишне і зовсім не гидке чи примарне, а навпаки – наче квіточка, що от-от має розтулитися і заквітнути. Бо воно у пам’яті правічній жило завжди. І вона згадає, рано чи пізно. Бо п’янкий запах неба перед грозою не так легко забути.

Встала з застиглої неживої землі. Навіть не так. Із поверхні встала. Тут усе таке мертве, бо навіть гола земля в інших світах жива, а тут вона справді мертва, загнана людьми в штучно створену труну. Стояла і вдивлялася в далечінь. Згадала інший запах та інший голос. І слова дошкульні й пекучі, мов шматки розпеченого заліза, яким насильно таврували душу.

– Сама напросилася, – лють та ненависть у голосі чоловіка, ще вчора коханого. І в її бік летить згусток смерті. А вона бачить тільки його очі, очі коханого. І там морок.

Зітхнула. Усе закінчено. Вона не стане зараз плакати. Хіба зрадник вартий твоїх сліз, жінко? Звичайно, ні. «А те, що жило поміж вами, Стрибом та Птахою, купу літ та робило вас кращими?» – запитував внутрішній голос. Відмахнулася від нього, наче від докучливого дзижчання мухи. Вистачить! Уже не одну годину думки шаленіють у голові. Час повертатися в Яроворот, додому. Бо, якщо довго її не буде, направду можуть подумати, що вона мертва. Отоді й почнеться справжня війна. Новонароджена безсмертна Мальва, яка по праву крові належить темним, раптом опинилася у світі світлих, а інша світла безсмертна мертва, і в її загибелі винен син Повелителя Темного світу. Темні лютують, вимагаючи віддати їм Мальву, світлі, звісно, не віддаватимуть і добре її заховають, відповідаючи помстою.