Розділ «ЧОРНЕ ОЗЕРО КОХАННЯ»

— Ні, ми кликали його кілька разів, потім повернулися… — тяжко зітхнула Софійка. — Але він зник.

На очах у дівчини з’явилися сльози. Сергій Петрович простягнув їй паперову хусточку. Слідчий розумів, що подальша розмова в такому, як він його називав, «сльозоточивому» стані може завести їх на манівці. Далі слід було поговорити з Андрієм… А потому, вже виходячи з почутого від хлопця, знову з Тетяною Андрич. До того ж, у Сергія зринула одна ідея, яку необхідно було перевірити…

Глава 4

Чи існує кохання?

Із кожною годиною відсутності Вови Таня все більше сумнівалася: які саме останні слова вона почула від нього? Що він сказав їй, кинув злостиво й різко в спину, коли вона обернулася, аби швидко піти від нього і наздогнати друзів? «Побачимося» чи «не побачимося» — що саме? Думки плуталися… В одну мить вона неначе чула його голос, який промовляв: «Не скоро побачимося!»; та за хвилину Вова, незримо присутній біля неї, говорив примирливо: «Скоро побачимося». Дівчину кидало то в жар, то в холод. Вона твердо знала, що причиною зникнення хлопця була саме вона. Але як тоді слід було поводитися? Дозволити йому все? Таня не могла цього зробити, просто не могла! Вона згадала свій вірш (а Таня писала вірші, хоча нікому й не показувала їх), який вона необачно, як видавалося після всього, що відбулося, прочитала, а потім подарувала Вові… Таня писала його так, як ніколи жодного вірша. Вона вклала всю душу в нього. Тепер розуміла: та поезія була просто відгуком її серця, коли вона думала про красуню Галю і можливий поцілунок Вови… Поцілунок Галі якогось дня чи вечора… Тетяна не могла зрозуміти, чому б цей звичайний епізод із звичайного шкільного життя так турбує її. Але вона знову згадувала свої переднічні рядки:

Ти всі хвилини і години вбив,

На жарт, на сміх усе перетворив —

Всі почуття, і мрії, і вагання…

Моє життя тепер — переживання!

Не убивай мене, не треба помсти!

Залиш мене, прошу, в спокої!

Don't hurt! Не треба болю!

Я не хотіла цього! Ну, прости!

Мене з думок своїх ти відпусти!

Тепер Таня думала: а як Вова сприйняв її «переляк», виказаний у віршах? Може, він і справді подумав, що її треба «відпустити»?! Але ж насправді вона хотіла зовсім іншого! Боже, треба ж бути такою дурепою, аби це написати, а потім ще й прочитати хлопцеві, якого вона… вона… Любить?! Кохає?! Ні, вона просто хоче весь час бути з ним поруч! Але тепер він зник! Зник! І вона не знає — де він, як він… Це вона, вона у всьому винна! Так… спокійно… Слід зосередитися й діяти. Вона піде перш за все до його батьків і розповість… Але що? Про те, яка вона недалека, дурненька? Як занапастила їхнього сина? Ні… Може, спершу піти до слідчого? Як його звати… Боже, вона вже імена забуває… Зеленський… Зеленський Сергій Петрович. Добре. Вона розповість про сварку з хлопцем (саме про це Таня й не хотіла говорити міліціонеру), про образу на Вову, який так і не став її хлопцем… Дівчата і з її класу, і з паралельного хизуються, що чи не в кожної вже є свій хлопець. А в неї? Чи був він насправді її хлопцем? Чи не був?

Тут Таня несподівано зрозуміла: це Галя відвадила від неї Вову. Так! Галя, як переказували їй подруги, ходила до ворожки і просила ту… Про що? Може, про те, щоб Вова зник?! Не лише з її життя. А й узагалі?! Стоп. Галя щось знає, точно. І треба все з’ясувати! Слід принаймні поговорити з нею…

Але в школі Галі не було. Казали, що захворіла. Таня розгубилася: вона твердо налаштувалася на розмову, а тут вийшов такий облом… Після уроків дівчина, не знаючи як діяти і куди подітися, пішла з подругами до знайомого скверу — поговорити, розвіятися. А тим у свою чергу було страшенно цікаво знати, як Таня ходила до слідчого, що говорила, і взагалі — як розвивається така надзвичайна подія.

Таня не хотіла бути в центрі уваги, навпаки: вона воліла слухати будь-які теревені подруг і знайомих, аби лиш відволіктися від своїх думок.

Коротка розповідь про візит до Зеленського швидко закінчилася. Про Вову детально говорити ніхто не наважувався… І розмова сама собою з’їхала на звичні теми, які турбували багатьох школярок.

Леся не втрималася і сказала, що Марта написала чудову й проникливу поему про це, в якій усе відбувається, точнісінько, мов у житті. Дівчата почали вмовляти Галю прочитати. Вона трохи покомизилася, чомусь поозиралася, немов боялася, що хтось може підслухати її твір, а потім виразно, артистично прочитала зі спеціального, розмальованого трояндами зошита: