Розділ «ЧАСТИНА 1»

— Я присягаюся…

— Не треба, бо ще язик коростою вкриється. Та й ніколи мені, зараз до мене клієнт прийде, хороший такий, тільки серце в нього слабке — бо добре. Він нікого не зводить, не зваблює, нікого не замовляє — такий архетип нормальної людини, що хоч під скло його та в музей. І я не хочу, щоби він…

Томину мову перервав дзвінок мобільного. Петро Іполитович, увесь суцільне каяття й перепрошення, повідомляв, що вивихнув ногу, і хвилювався, чи не переведеться на руді миші все лікування від того, що три сеанси він змушений буде пропустити. Тамара щиро запевнила, що аж ніяк, побажала пану Петру швидкого одужання, дорікнула, що не послухався її попередження й пішов у гори, і відключилася. Модест свердлив її блакитними очима-викрутками, але мовчав.

— Бувай здоровий, — озвалася Тома, збираючись завершити й цю розмову також, і вже хотіла зачинити двері, та Модест раптом випалив:

— Якщо я вірно зрозумів, у вас зараз «вікно», так? То прийміть мене, дуже вас прошу! Я заплачу, скільки треба, ще й докину трохи, тільки позбавте мене від цих дуреп. Від обох!

Тамарі стало трохи цікаво.

— Яким чином?

— Яким завгодно, але з гарантією. А найкраща гарантія — то, гм, смерть, — додав він, притишивши голос.

Тепер для повноти картини бракує тільки Олі, яка прийде сюди замовляти смерть Єлизавети, з грошима, зекономленими на шкільних обідах.

— Це як пити дати. Позбавлю-но я світ від одного дурня. Від тебе.

Модест пополотнів — для чоловіка, який «у це не вірить», він був, як сказала б Рита, надто емоційним.

Цікаво, чому пригадалася саме Рита? І де вона поділася? Не з'являється цілу вічність, автовідповідач від мого голосу сам по собі з розетки висмикується…

— Ви мене неправильно зрозуміли.

Аякже. Тамара фиркнула. Зазвичай вона клієнтам не грубіянила і вислуховувала найдивніші прохання з олімпійським спокоєм, а якщо і відмовляла комусь, то робила це стримано і ввічливо, інколи навіть вигадуючи вагомі, пристойні причини — коли не могла оприлюднити причини справжні. Власне, робота давно навчила Тому нічому особливо не дивуватися — ані людській природі, ані тому, що через одного до неї приходять з проханням звести когось зі світу, ані тому, що обурюватися і читати нотації таким візитерам — тільки час та сили марнувати. Однак з кожного правила бувають винятки, та й цей Модест — не її клієнт. І ніколи ним не буде. Кишка тонка. Можна гаркнути, або краще єхидно підколупнути — він це заслужив.

— Чоловіче, — сказала Тома ретельно дібраним голосом, найнуднішим з усіх, які тільки водилися в її арсеналі, — у цьому житті так чи інакше кожен отримує те, на що заслуговує. Ти сам створив цю ситуацію, а тепер вдаєш із себе Олександра Македонського біля гордієвого вузла і вимахуєш віртуальним мечем, бо справжнього зроду-віку не мав і не матимеш. Так-от, кажу я тобі, якщо ти не викинеш зі своєї порожньої голови єдину і вкрай неправильну думку про вбивство, я зроблю так, що ти блюватимеш власними кишками, аж доки не здохнеш. Кінець фільму.

І цього разу їй таки вдалося ефектно зачинити двері. Задоволена собою, Тамара повернулася до дзеркала, щоби поправити зачіску, і, охнувши, завмерла від несподіванки.

Накотило.

Вона володіла даром передбачення, проте таких яскравих видінь у неї раніше не було — класичних видінь, які звичайно ніяк не стосуються відьомства і являють собою дивний жарт Провидіння — не дарма ж ці слова мають спільний корінь. Режисер-постановник світового трагіфарсу дійсно мудрий і жорстокий, та інколи він забавляється — піднімає завісу над безперервним дійством, яким є наше життя, і ти незнаним дивом бачиш виставу о сьомій вечора, маючи квитки на дев'яту, і отримуєш унікальний шанс змінити щось на свій смак у дев'ятигодинному спектаклі. Однак видовище, яке зненацька виплеснулося на Тому із сріблястих люстрових глибин, потішило б хіба що римський плебс на трибунах Колізею.

Кров. Усюди. Безодня свічада пульсувала нею, займалася усією палітрою червоного, наче якийсь вбивчий світанок раптом розквітнув на нічному небі. Тут були рідкі корали капілярів, темно-багряна, майже чорна, венозна юшка, калинова артеріальна руда — і все те зливалося в моторошні струмки, капало з невидимої стелі, збивалося у хвилі, і, здавалося, ось-ось вихлюпнеться сюди, у фізичну ранкову реальність, заллє спочатку Томині ноги, а потім і маківку. А тоді прямо посеред кривавого Задзеркалля з'явилася Маргарита, чиста, як лілея, вся в золотій парчі, без жодної червоної краплі на виду і з очима, порожніми, як очниці смерті. Рита усміхалася, вірніше сказати, безтямно шкірила до когось невидимогосвої гостренькі перлинні зубки, і хижий вираз на тонкому личку робив її схожою на молоду вовчицю. Вона, здавалося, зовсім не зважала на ту моторошну криваву вакханалію, що пульсувала навколо паруючими гейзерами; Рита стояла НАД цим — і посеред цього. Вона перебувала в епіцентрі — що б це не означало.

Тамара дивилася так пильно, як тільки могла, та більше нічого, вартого уваги, не побачила. Кумачевий колір збляк із вражаючою швидкістю, золотаві одежі Ри-тусі заколивалися, як тільце медузи на вологому піску, і врешті-решт велична, як ніколи, постать подруги зникла, а з дзеркала на Тому глянуло власне лице, бліде й таке змучене, ніби його власниця тиждень розвантажувала вагони з плутонієм.