Розділ «Частина четверта»

Це все, що в нього залишилося.

Однак вельможна і владна пані Самота не бажала залишати бодай малесенького місця в Олесевій душі для своєї суперниці, яка називається Розрадою.

Того ж дня до хати увійшов листоноша, подав Олесеві телеграму. Й він прочитав:

«Давній сусідо, пробач мені за все… Я вибрався із пекла двадцять дев'ятої воркутинської шахти живим. Під час повстання був поранений. Не запрошую тебе в гості, бо незабаром, я це знаю, переберуся на вічну квартиру за адресою: Краків, Раковецький цвинтар, поле 241. Казьо».

Олесь поклав телеграму на креденс біля Нусиного погруддя й промовив:

«Я двічі переборов смерть. Мушу тепер побороти й самоту».

Дорогий читачу! Я, корінний покутянин, завітав до Міста над Прутом, щоб попрощатися: час-бо мій уже доволі пізній…

Вертаючись з-над ріки, на березі якої не побувати, то і в Місті не бути, я звернув з вулиці Скупневича в тісні провулки Торговицького передмістя, щоб відшукати серед новобудов найзнайомішу й найріднішу мені вуличку Каштанову, в кінці якої аж там, де вона вливається у вулицю Сєнкевича, мала б ще й нині стояти стара обдерта халупа, в якій тоді, коли я вчився у Міській гімназії, мешкала пані Бурмістрова, котра винайшла кімнату сільським хлопцям, які прагнули пізнати світ наук, у тому помешканні я прожив кілька юнацьких літ.

Знав усіх мешканців передмістя якщо не особисто, то хоча б з виду: пожильці цього кварталу віталися, немов у селі, одне з одним при зустрічі, а знайомі на хвильку зупинялися й обмінювалися побажаннями щасливого поводження.

Тут я зазнав перших мук кохання, коли побачив п'ятнадцятилітню золотоволосу Мартусю, тут у вільний час нипав метушливим ринком, бо завше чогось було мені потрібно: то ґнота до гасової лампи, то якоїсь деталі до батькового старого ровера, яким я щосуботи їздив до рідної Боднарівки; та найбільше цікавили мене базарні розмови, суперечки покупців з продавцями, дотепи міських заводіяк, мудрування доморослих філософів, вихваляння всезнаючих маклерів і навіть нецензурна лайка перекупок. Все те я вбирав у свою пам'ять, мов губка воду, і знаю нині достеменно: якби не вмів так багато бачити й чути, а ще й підслуховувати, то не написав би навіть одного розділу книги, яку ось пропоную вам, шановні читачі.

На Торговиці було легко заблудитися, що, на мій сором чи то на щастя, трапилося й зі мною: я загубився в міському тлумі й довго не міг вибратися із заплутаної мережі провулків – так я проблукав моєю Торговицею крізь довгі роки, які вкарбували в мою пам'ять чи не всі події, що відбувалися у благословенному Місті, котре з волі історії стало столицею Покуття. Було воно мені до болю впізнаваним, і я, запаморочений згадками про давнє, вибрався нарешті з приміських закамарків до ратуші й опинився в новому для мене світі з чіпкою пам'яттю про світ колишній.

Блукаючи Торговицею, я на якийсь час забув про святе кредо реаліста: не губися у спогадах про славне минуле, намагайся думати про славне сьогодення… Однак я дякую долі за таку забудькуватість, бо якби не вона, то чи нагадав би я тобі, дорогий читачу, про славне і неславне минуле нашого Міста, минуле, про яке треба знати, щоб увійти не лише в нинішній день, а й у прийдешній.

Я вийшов з минулого й опинився на вершині мого рідного Міста, яке вже мені не належить, і написав про своїх ровесників, які зробили для України, що могли, й дорого за свою діяльність заплатили.

У новому Місті живуть і завжди будуть жити й працювати інші люди, яких я не знаю, але які є нашими дітьми і внуками, котрих ми прагнули виховати для України.

Та оскільки і я ще живу й працюю, то й далі хочу пізнавати й розуміти бодай одробину новітнього життя мого Міста – найбільш надійну й незаперечну мою реальність.

2010–2011 pp. м. Львів

Вітаємо, ви успішно прочитали книгу!